– Роки пройшли, а ти й досі нічого не змінила в цій хаті, – сказав він з подивом і сміхом.
Той сміх я добре пам’ятаю, він був з примішкою кпину, саме тоді, двадцять років тому, він мені казав, що хоче мене витягнути з села, а я впираюся всіма ратицями.
Може, якби він якось по-іншому пояснив все, то я б погодилася, але він пояснював так, як чуло його серце – зверхньо і з погордою.
– Я вже в світі був і там люди живуть, а тут лише виживають! Поїхали в Канаду, у мене там є друг, він обіцяв помогти з житлом і роботою.
Я боялася їхати, адже виїжджала лише в область, а тут на інший край землі. А ще я думала, що як мене Дмитро там покине чи я загублюся і як я знайду дорогу додому, до нього? І я відмовилася категорично. Ми тоді дуже сильно поперечилися, бо я не могла йому пробачити того смішку.
Я не затуркана людина, як він собі думав, але в кожної людини є якісь свої побоювання, які треба розвіяти не сміхом, а тихою розмовою і якимись гарантіями того, що все буде добре.
– Я сам нічого не знаю, як там буде, але точно краще, ніж тут. Так що можеш тут і далі скніти!
І ось так закінчилися наші заручини, які тривали три роки і цього року ми мали одружуватися, але ось так сталося, що вже було по всьому. Дмитро через два дні поїхав геть, а я зрозуміла, що при надії. Як таке в селі приховати?
Тим більше, що всі ж будуть знати чия дитина, а я не хотіла ні бачити Дмитра, ні чути. Дитину я, звичайно, хотіла, бо любила свого хлопця. Я поїхала з села в місто і там привела на світ хлопчика, Матвійка.
Мені легко пішло з дитиною, бо батьки допомагали, а я ні на що не відволікалася окрім сина, хіба роботою.
Через два роки мені зустрівся хороший чоловік і я вийшла за нього заміж, тому Матвій вважає за батька Сергія.
Ми добре жили і в достатку, але спільних дітей не мали. Інколи я думала про Дмитра, хотіла тоді все кинути і поїхати до нього в Канаду, але потім себе стримувала, адже людина, яка любить, ніколи не насміхатиметься з тебе.
Йшли роки і тут в Сергія знайшли хворобу. Ми продали все, від квартири і до машини, але чоловіка не врятували.
І ось я переїхала до батьків в село, де справді нічого не змінилося. Син вчиться і живе в гуртожитку, а я думаю, як жити далі.
І ось на це все приходить Дмитро зі своєю кривою посмішкою, мовляв, що й далі всі ратички в сільському болоті.
– Чого ж, Дмитре, – кажу я йому, – я сина виховала, твого до речі, чоловіка поховала і позбулася всього, що за ці роки заробила. Але то би людина зрозуміла, але ж ти не маєш нічого людського.
І я закрила двері перед його носом. І що я могла тоді в ньому любити? Хіба очі, бо ж як нема що любити, то можна домалювати, дівчині це раз плюнути. А вже жінка починає дивитися на чоловіка просвічуючи його наскрізь. І мій Сергій був справжнім скарбом, шкода, що у нас дітей не було, хоч би якась мені була розрада.
Дмитро довго не стояв на подвір’ї, тому я вийшла згодом на своє обійстя і зрозуміла, як це добре бути вдома.
Не знаю чи він це зрозумів і чого взагалі до мене приходив. Але ми й справді дуже далекі люди були і є, не треба океану аби це зрозуміти.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
