fbpx

Поява невістки в нашій квартирі спричинила суцільну каолотнечу, бо вона або нічого не робила, або робила все наперекір, а потім детально жалілася синові, що я її біднесеньку заставляю до роботи.

Але я теж працюю і вважаю, що живу з людьми дорослими, а не дітьми, які тільки й чекають, коли я їй їсти приготую і ще й носа крутять, що не те, що вони люблять.

Дійшло до того, що ми вже полички в холодильнику поділили і в ванну я мала ходити по графіку, бо Інна там практично жила. Я собі не можу уявити, що там можна стільки часу вимивати.

Претензії на мене сипалися від сина кожного дня і я якось просто не витримала і сказала їм обом все, що я про них думаю, хто тут має готувати, прибирати і купувати продукти та платити за квартплату.

– Мамо, якщо тобі з нами так погано, то їдь в село, там дідусь і бабуся давно тебе чекають, їм треба на старості допомагати, – відказав син, а невістка ствердно хитала головою.

Я окинула поглядом квартиру. Скільки всього тут пережито, і радісного, і сумного. Як згадаю, що в дев’яності ми з чоловіком мали «розводитися» аби лише квартиру зберегти, бо борги були шалені і не було за що платити.

І ось я маю це все покинути, бо якась жінка, яка вважає себе кращою за мене, молодшою і розумнішою, вона буде тут жити.

Мені лише п’ятдесят вісім років і я ще не планую перебиратися в село, та й взагалі, я планувала батьків звідти забрати до себе, але не судилося.

Хтось мені радив сина з невісткою виставити за двері. Але ж як? Ну, рідна мені дитина і на що він буде годувати родину? Оренда зараз така, що за неї треба зарплату віддати, а на що жити? та й бачу я, що він любить жінку, а як вона його покине і син прийде до мене та буде мене в тому винуватити.

Просто якась безвихідна ситуація виходила, наче я повинна стати їм добровільною служницею до кінця моїх днів.

Якось сталося те, що мало рано чи пізно статися – я зайшла в ванну, коли там була невістка, бо більше не могла чекати. Та вискочила і давай синові виговорювати, що я вломилася в двері…

Тоді я вирішила, що так більше не може бути, бо я в своїй квартирі ні на що не маю права. Я, доросла жінка, маю таке відношення ще й виправдовувати?

Тому, я прийняла рішення і поставила своїх до відома. Звичайно, прийшлося ще їх потерпіти, але я старалася то до батьків поїхати, то в подруги переночувати і якось той період мені пройшов.

А потім я віддала синові папери на квартиру і сказала:

– З мене досить. Може, ви з часом зрозумієте, що ви натворили, але мені все одно живіть так, як собі хочете, але без мене. Ось папери на однокімнатну квартиру, вона не в середмісті, але вже що є. Спеціально хотіла аби ми жили в протилежних районах і не пересікалися.

Ось так я розміняла свою улюблену квартиру в хорошому районі, лиш би не жити разом з невісткою. Думаєте, вони мені подякували? Невістка не закривалася, що квартира бозна де і ще й панелька, що на роботу далеко добиратися, що вона не хоче там жити…

А я тільки дякувала Богу, що дав мені сили прийняти те, що людина має жити для себе і добре буде там, де вона, а не де якась квартира.

Ось так, я тепер живу сама і рада не передати словами, нарешті спокій у мене в квартирі, в душі і на думці.

Син приходить до мене час від часу поїсти і я ж його не прожену, хай їсть. Але чи довго таке буде? Я розумію, що ніхто не народжений для того аби їсти варити і прибирати, але ж ти це робиш для власного комфорту, для людини коханої. Чи то я якось не так мислю, що ви на це скажете?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page