Але я теж працюю і вважаю, що живу з людьми дорослими, а не дітьми, які тільки й чекають, коли я їй їсти приготую і ще й носа крутять, що не те, що вони люблять.
Дійшло до того, що ми вже полички в холодильнику поділили і в ванну я мала ходити по графіку, бо Інна там практично жила. Я собі не можу уявити, що там можна стільки часу вимивати.
Претензії на мене сипалися від сина кожного дня і я якось просто не витримала і сказала їм обом все, що я про них думаю, хто тут має готувати, прибирати і купувати продукти та платити за квартплату.
– Мамо, якщо тобі з нами так погано, то їдь в село, там дідусь і бабуся давно тебе чекають, їм треба на старості допомагати, – відказав син, а невістка ствердно хитала головою.
Я окинула поглядом квартиру. Скільки всього тут пережито, і радісного, і сумного. Як згадаю, що в дев’яності ми з чоловіком мали «розводитися» аби лише квартиру зберегти, бо борги були шалені і не було за що платити.
І ось я маю це все покинути, бо якась жінка, яка вважає себе кращою за мене, молодшою і розумнішою, вона буде тут жити.
Мені лише п’ятдесят вісім років і я ще не планую перебиратися в село, та й взагалі, я планувала батьків звідти забрати до себе, але не судилося.
Хтось мені радив сина з невісткою виставити за двері. Але ж як? Ну, рідна мені дитина і на що він буде годувати родину? Оренда зараз така, що за неї треба зарплату віддати, а на що жити? та й бачу я, що він любить жінку, а як вона його покине і син прийде до мене та буде мене в тому винуватити.
Просто якась безвихідна ситуація виходила, наче я повинна стати їм добровільною служницею до кінця моїх днів.
Якось сталося те, що мало рано чи пізно статися – я зайшла в ванну, коли там була невістка, бо більше не могла чекати. Та вискочила і давай синові виговорювати, що я вломилася в двері…
Тоді я вирішила, що так більше не може бути, бо я в своїй квартирі ні на що не маю права. Я, доросла жінка, маю таке відношення ще й виправдовувати?
Тому, я прийняла рішення і поставила своїх до відома. Звичайно, прийшлося ще їх потерпіти, але я старалася то до батьків поїхати, то в подруги переночувати і якось той період мені пройшов.
А потім я віддала синові папери на квартиру і сказала:
– З мене досить. Може, ви з часом зрозумієте, що ви натворили, але мені все одно живіть так, як собі хочете, але без мене. Ось папери на однокімнатну квартиру, вона не в середмісті, але вже що є. Спеціально хотіла аби ми жили в протилежних районах і не пересікалися.
Ось так я розміняла свою улюблену квартиру в хорошому районі, лиш би не жити разом з невісткою. Думаєте, вони мені подякували? Невістка не закривалася, що квартира бозна де і ще й панелька, що на роботу далеко добиратися, що вона не хоче там жити…
А я тільки дякувала Богу, що дав мені сили прийняти те, що людина має жити для себе і добре буде там, де вона, а не де якась квартира.
Ось так, я тепер живу сама і рада не передати словами, нарешті спокій у мене в квартирі, в душі і на думці.
Син приходить до мене час від часу поїсти і я ж його не прожену, хай їсть. Але чи довго таке буде? Я розумію, що ніхто не народжений для того аби їсти варити і прибирати, але ж ти це робиш для власного комфорту, для людини коханої. Чи то я якось не так мислю, що ви на це скажете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота