Моя свекруха завжди була дуже турботливою людиною, і я це цінувала. Коли ми з Романом намагалися мати дітей, вона весь час намагалася підтримати нас, навіть якщо її способи допомоги здавалися для мене трохи незвичними. «Поїдь зі мною на прощу, треба в Бога вимолити дитину…», — часто говорила вона, і хоч це звучало досить старомодно, я розуміла, що вона має на увазі лише добрі наміри.
Я сама мала вищу медичну освіту, і це давало мені більше розуміння про всі ті процеси, тому я не завжди погоджувалась з її порадами. Я часто замислювалась, чому вона пропонує саме такі речі, але все одно намагалася не критикувати її за це, бо розуміла, що вона хоче допомогти.
Однак чим більше часу проходило, тим більше я відчувала внутрішній дискомфорт від таких пропозицій, і це ставало складніше приховувати.
Свекруха не часто приїжджала до нас, і, зізнаюсь, її візити були для мене справжнім випробуванням. Я просила Романа їздити до неї самостійно, бо не хотіла навіть чути розмов про півня Петруся, її садибу та всі ці маленькі сільські історії, які так подобались їй і які викликали у мене нудьгу. Я не могла зрозуміти, чому вона настільки захоплена тими дрібницями, але зрештою зрозуміла, що для неї це дійсно важливо. Тому намагалася не бути занадто категоричною.
У свої тридцять три роки я почала переживати, адже дітей все ще не було, і навіть думка про те, що ми з Романом залишимося без дітей, почала мене тривожити. Це ще більше загострювалося думками, що, можливо, Роман почне шукати когось іншого, кого він зможе зрозуміти і хто зможе дати йому те, чого ми не змогли. Моя мама теж переживала за мене, і її слова, що «діти не завжди приносять радість», не зовсім заспокоювали мене. Вона казала: «Не переживай, твій Роман тебе не кине, навіть якщо з’явиться інша жінка з дитиною».
Але я була іншої думки. І ось, нарешті, я дізналася, що очікую дитину. Перші емоції були дуже змішані: з одного боку, це була радість, а з іншого — мій вік і можливі проблеми. Я розуміла, що це може бути складно, і моя мама, звичайно, не могла не нагадати мені про те, що пізній вік для появи дитини — це великий ризик.
Вона мене обережно застерігала: «Попитай свого лікаря, чи варто це робити, чи краще швидше змиритися».
Це було важко почути, але я не могла позбутися цієї мрії про дитину.
Почався важкий період, коли я усвідомила, що, мабуть, не буде так просто, як я собі уявляла. Спочатку Роман мене підтримував, але з часом почав відчувати занепокоєння. І хоча він не говорив цього прямо, я відчувала, що для нього все стає важким. А потім знову приїхала свекруха. Її слова звучали для мене вже не як підтримка, а як примус. Вона принесла свої сумки, почала розповідати про село, і я вже не мала сил навіть обуритися. Її аргумент був простий: «Романе, вези її на літо до мене, бо тут в чотирьох стінах то не є діло!»
Роман здивувався і запитав: «А робота?» Але свекруха відповіла, що це не найголовніше, адже дитина — це найбільше щастя. І я розуміла, що, хоч це звучало складно, вона була права: я була в очікуванні дитини, і потрібно було зосередитись на тому, що важливо зараз. Отже, ми поїхали в село.
Село стало справжнім відпочинком для мене. Там не було шуму міста, не було інтернету, і це дало мені можливість спокійно слухати, як рухається моя дитина. Я стала більш спокійною, відчула, що можу налаштуватися на позитив і припинити думати про те, що «моя мама була права» або «що сказав лікар». Я була в гармонії зі своїм тілом і дитиною. Тепер, коли я йду до церкви разом з свекрухою, я відчуваю внутрішній мир і спокій.
Під час цього періоду я багато думала про свою свекруху. Хоч я й не розуміла її поглядів на багато речей, я почала все більше цінувати її турботу та віру в мене. Вона дійсно вірить, що все від Бога, і ця віра допомогла мені змінити моє ставлення до всього, що відбувається. Згодом я зрозуміла, що це був великий урок для мене — навчитися приймати допомогу і підтримку від людей, які прагнуть тільки кращого.
Тепер, коли наш син з’явився на світ, я відчуваю, що я змінилася. Я стала більш спокійною, розважливою, а головне — щасливою. Я люблю свого сина, і навіть коли щось не йде так, як я планувала, я вже знаю, що для нього я зроблю все, щоб він був щасливий. Моя свекруха тепер для мене не тільки джерело підтримки, але й мудрість. Ми часто їздимо до неї в село, і я знаю, що з кожною поїздкою я ставлюсь до цього життєвого етапу з більшим розумінням.
Моя мама все ще сумнівається, що це був правильний вибір, але я відчуваю, що це був саме той шлях, який мав бути. Якщо б мені дали вибір між минулим життям, яке я мала до дитячих років, і теперішнім, я б однозначно вибрала теперішнє.
Я відчуваю, що в моєму житті змінився не лише я, але й те, що я хочу дарувати своїй дитині. Тепер для мене найголовніше — це любов і підтримка моїх близьких, і я рада, що маю змогу ділити цей шлях з ними.
