“Я вже відстояв, брав тільки що, так що будьте ласкаві і т. д”.
Неприємний чоловік! Бритоголовий, на понтах. Гаманець товстіший від моєї сумки, куди поміщається абсолютно все.
Шлейф одеколону…
– Мені кави! – Каже. – Дві!
– Розчинну? – Запитує продавщиця.
– Мені натуральну і найкращу, – понтує чоловік.
А “лисий” ще замовив якихось пирогів, тістечок, ще чогось…
“Що, дружина не може спекти, чи коханка? – думала я про себе. – І взагалі, я на сповідь спізнююся”.
І кидаю на нього такі погляди, що він просто в попіл згоріти повинен. Але на мене він навіть уваги не звертав – не його польоту птах.
Нарешті, він взяв все, що йому треба, і вийшов.
П’ю чай, дивлюся у вікно. І бачу, як цей нахабний чоловік свій “найкращу натуральну каву” безхатькам віддає.
Вони там неподалік розташувалися. І пироги свої з тістечками.
Я аж поперхнулася. Не витримала, підійшла до них.
– Це ви для них все купували?
– Так! У мене сьогодні день народження. Пригощаю ось.
Принюхався – начебто тверезий.
– Вітаю! Можна я тут постою з вами? (Цікаво ж).
– Стійте, звичайно.
Вуха нагострила, а він безхатька розпитує, що з ними сталося і т. д.
Підтягнулися до нашої “компанії” дві церковні бабусі. Теж в монастир йшли. І почали безхатькові говорити, що, типу, так жити не можна, треба працювати. Ну і я підтакувала…
А чоловік цей, поки ми проповідували, штанину одному бомжу підняв, а нога вся gjirjl;tyf. Він її обмацує. Прямо руками. Я аж не витримала:
– Ви не боїтеся?
– Я ж ЛІКАР, – каже.
Оглянув, написав на папірці якісь ліки і грошей безхатьку дав на них.
Дивлюся я на дядька, але ж нормальний чоловік. Очі добрі. А чого я про нього тільки не подумала.
А безхатьки – задоволені. Тістечка з кавою наминають…
І попленталася я на свою сповідь. Тільки толку-то…».
Автор: Oлена Kучеренко
Фото – ілюстративне.
