fbpx

Правда виявилася дуже несподіваною – я думала, що мама для мене старається! І як нам тепер вдвох жити. коли такі слова були озвучені?

Отож, мені тридцять п’ять років і я переїхала вже рік як до мами, невдале заміжжя… Але мама моя не дає мені відійти від цього, а вже водить до нас женихів, що мене дуже обурювало:

– Мамо, я хочу пережити розставання з Андрієм! Хочу все переосмислити! Хочу зробити висновки! Що це за парад чоловіків ти тут влаштовуєш? У нас не тиха квартира, а якийсь вічний салон з гостями: як не твої подруги з синами, то якісь пенсіонери!

– Аліночко, тобі вже тридцять п’ять і дякуй Богу, що я ще до тебе ходять! Он до Світлани з тридцять сьомої вже ніхто не ходить, а вона лиш на рік старша за тебе! Залишишся одна, як я!

– І добре мені буде, – сказала я і мама на цій фразі враз зблідла.

Я це все списала на те, що вона переживає за моє благополуччя… Ага…

Тут треба сказати, що тата не стало два роки тому, він був старшим за маму на п’ятнадцять років, мав гарну посаду і ми ні в чому не мали потреби: трикімнатна квартира, машина, відпочинок на курортах… Мама була щаслива і я мала приклад ідеальної родини перед очима.

Проте, в моїй родині з Андрієм були вічні позики, життя від зарплати до зарплати, орендована квартира і його мати, яка вічно дорікала мені, що я не вмію гроші пошанувати.

І ось я в мами, в своєму теплому кубельці, хочу відігрітися, як вже мама водить парад пернатих аби я якнайшвидше вилетіла.

– Ти, що хочеш мене позбутися?, – питаю я її, – Хочеш мене з дому виперти? Так і скажи!

– Дитино, я хочу твого щастя! Щоб все було як у людей – родина, діти, онуки. Я вже онуків хочу, а ти все ще думаєш!

І ось почав до нас ходити Вадим Петрович, чоловікові п’ятдесят сім років, а все ж хоче ще женячки! Принесе квіти, такі собі, по акції видно, сяде та чекає на вечерю.

А мама бігає, усміхається, до страв припрошує та мене розхвалює. А я, як той сич, сиджу і лиш угукаю… А сама, ні-ні, та й згадую, який все-таки у мене Андрій гарний, статний, очі добрі-добрі… А оцей що? Як йому взагалі совість дозволяла на таку молоду жінку, як я рота роззявити?

Розв’язка виявилася несподіваною.

Вадим Петрович ходив десь з місяць і мамині кулінарні шедеври пішли по якому колу. Вона вже бурчала, що витратила всі гроші на закуски, а діла й так нема.

– Або він робить якісь серйозні кроки, або у мене тут не безкоштовна столова!, – говорила вона мені, наче це я мала спровокувати зізнання в коханні!

Нарешті, Вадим Петрович прийшов з пристойним букетом, що означало, що він таки наважився. Мама розцвіла, я знову надулася – здався він мені!

Аж тут Вадим Петрович звернувся до мами:

– Віро, Вірочко… Я в вас закохався з першого погляду і хочу аби ти стала моєю дружиною! Я не подарунок, але разом доживемо віку, будемо їздити на дачу, по гриби у ліс…

– Це що таке?, – мама аж позеленіла, – То ви не до доньки моєї сватаєтеся, а до мене? Ви подумали чи мені цього треба: їсти вам виварювати, на дачі вашій батрачити і гриби вам закручувати?

– Але ж… але ж разом…

– Я вже була одружена, шановний, мені вас треба як п’ятого колеса до возу! А якби ви мені раніше сказали, що маєте такий намір, то я на вас не витрачала б і гривні, а скільки мені пішло на шинки й овочі аби вас привадити? А ви? Ні собі – ні людям!

– Але ж одному жити.., – не здавався жених.

– Чудово одній жити! І я б й далі насолоджувалася цим щастям, якби моя донька не приперлася та знову мені на голову не вилізла! Наче я їй мало готувала та за нею прибирала і ось вона знову втекла до матері, бо нічого не вміє, а критику слухати не хоче. Принцеса мені знайшлася!

Мама говорила і говорила, і ми з Петровичем позадкували кожен в інший бік: він до виходу, а я до себе в кімнату.

Тепер от думаю, чому мама сказала стільки про мене поганих слів? Вона ж моя мама! Як це не хотіти зі мною жити? Куди мені діватися?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page