Був у мене колись один кавалер, який ніяк не міг визначитися, яку ж саме дівчину він хоче: мене, розумну і красиву, чи іншу, лише красиву. Мені він говорив про те, що йому зі мною дуже цікаво, що я вмію пожартувати, що він ніколи так відверто з дівчатами не розмовляв і почувається зі мною, як з другом.
А їй, очевидно, говорив про те, що ні в кого нема такої тонкої талії і зелених очей.
Якби мені було вісімнадцять, то я б повелася так, як і годиться – кохала б довіку, боролася б за його прихильність з суперницею, догоджала б в усьому йому.
Але мені на той момент було тридцять вісім років і я навпаки, почала все рідше брати слухавку від Миколи і коли зустрічалася з ним, то тільки в ті дні, коли мені справді було зручно, а не викроювала час, перемінювала плани, лиш би його побачити.
І ось так він походив зі мною кілька місяців та за щораз говорив, що я чомусь не показую, що він мені потрібен.
– Анно, я не бачу, що потрібен тобі, тому ти маєш якось більше проявляти ініціативу.
І мені в той момент захотілося йому в очі сказати просту істину, але я вирішила зачекати аби ці слова таки дійшли до Колі.
Про суперницю я дізналася не одразу, десь через місяць знайомства. Коли між нами тільки все починало зароджуватися, то він мені показав переписку з цією дівчиною, мовляв, подивися, яка мені красуня пише.
– Що скажеш, – спитав він мене, – пише мені щодня, на каву запрошує.
– А ти піди, – відказала я.
– То й піду, – усміхнувся він, – ти сама запропонувала.
І відтоді двері мого серця поступово почали перед Миколою зачинятися, поки він бігав туди-сюди.
Аж ось Коля прийшов до мене з букетом квітів і пропозицією пожити разом і притертися характерами, щоб далі вже… А що далі?
– Жити далі, – усміхався він від свого жарту.
– Коля, я тобі давно це мала сказати, але ти б мене тоді не сприйняв. Так от, Коля, все краще в собі я тобі показала в перший місяць знайомства і якщо ти це не оцінив, то надалі годі надіятися, що в мені ще проклюнеться якась визначна риса через яку ти нарешті мене полюбиш. Воно, знаєш, або є, або не буде. І я дякую тобі, що за цей місяць ти теж мені показав всього себе і я вкотре переконалася, що мені такого чоловіка не треба.
Справа в тому, що не варто боротися за чоловіка, хай він буде прекрасним чи не дуже, якщо ви йому не треба, то це так і залишиться. Хай йде собі з Богом. А ви вареників наліпіть чи книжку почитайте, чи голову провітріть – це буде набагато корисніше для вас, ніж думки про те, що собі приростити аби він вернувся. Я б порадила мозок і аби до вас дійшло, що вам такого сто років не треба.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
