Ми просто з бабусею жили разом. Бо ж з ким мені ще було жити? Дівка в тридцять років?
Якби мені зовнішність Галини, нашої сусідки, то тоді я б теж очима мружила та брову підіймала, та косу-русу пальцями перебирала.
В Галини перед вікнами чи не толока з хлопців, а бабця мені й каже:
– Та вийди хоч по воду, може хтось на тебе оком кине!
Та ходила я, а толку? Тільки більше красу Галини собою підкреслювала, а далі мені хтось з кавалерів Галі як сказав «Ви», то я ніч не спала! Отже, все! Прийшла старість і прийде самотність.
Отак буду доживати віку, як бабуся, тільки сама.
А Галинка й заміж вийшла за такого красеня, що очей не відвести.
Прийшов приймаком Василь, але згодом батьки поїхали в інше село, бо там треба було бабусю заходити і так й залишилися.
Задивлялася я на їхнє щастя, ні, не зі злобою, а так, як в кіно дивляться, от би й собі так. А далі бабусі моєї не стало.
Василь допомагав лавиці та столи носити і після поминок теж лишився, щоб все назад по сусідах рознести.
Я його вечором і почастувала. А він, знаєте, їсть і не спиняється.
– Яке у тебе, Віро, все смачне! Як ти це робиш? Моя Галя, що не зготує, то пригоріло, то пересолене, то сире…
– Молода ще вона в тебе, навчиться, – сказала я.
Я й справді не раз чула зранку, як запах горілого з хати у них йде…
Та й не раз чула, як Василь голос підвищує, що їсти нема що.
Я б теж хотіла нічого не вміти, та щоб мама з татом мене леліяли до двадцяти років, а не сама все змалку, їж, що приготувала, бо більше нічого не буде.
Пересолила – їж і водою запивай, пригоріло – їж і водою запивай, сире – доварюй.
Живу собі далі, до бабці ходжу та квіти поливаю і все їй розказую, як порожньо в хаті.
– Нема до кого заговорити, ба, нема кому лагідне слово сказати, лиш я та кіт. Як добре, що ви в мене були.
А потім в мене в голові виник план. Може, хтось його осудить, але ніхто в моїм взутті не ходив.
Вирішила я ситуацію в своїх цілях використати.
Ніби запрошу щось допомогти та почастую обідом чи вечерею, а він їсть, аж за вухами лящить та нахвалює. Галина його вже й готувати перестала, бо їй від гареного зле стає, бо вже при надії.
Дійшло до того, що Василь сам напрошується з якоюсь роботою – чи скосити, чи привезти що, лиш би повечеряти в мене.
Галя до мене й пускає, бо хіба я їй конкурентка?
А якось Галя поїхала в місто на кілька днів і Василь сам лишився.
Тоді я й зробила задумане, а він і не сильно пручався.
Я собі подумала, що то буде раз і так йому й сказала:
– Я тебе з родини забирати не думаю. Ти мені для одного потрібен. І мені пересудів не треба.
На щастя все сталося так, як я й задумала.
Я довго думала про те, що буде далі і вирішила, що продам хату та подамся в місто. Що-що, а роботи я не боюся і всяку вмію.
Спочатку жила в гуртожитку, а далі й квартиру мені дали…
У мене донечка, слава Богу, пішла в тата вродою і має щасливу долю.
У мене онуки вже є і я ніколи в село не верталася… І я ні про що не шкодую.
Фото Ярослава Романюка.