Про те, що у сина є наречена я й не знала, кажу чесно. Ну бігав хлопець на танці вечорами, а хто тоді із парубків не підпирав чужі ворота і не просиджував чужі лавочки вечорами?
От тільки те, що та панночка не з нашого району мене насторожило. То він старою явою полями їздив до тієї Олі ледь не кожного вечора?
Ото мені йому і їй за таку необережність і безпечність вимовити хотілось. Чоловік: “Діло молоде, я до тебе і через ставок на човнику плив. Забула?”.
Та от тільки одне діло коли річка розлилась на інший берег переплисти коли тебе там провели, а вже з іншого боку зустріли і ти в людей на очах. А геть інше полями мчати 70 кілометрів у інший район у село загублене на карті.
Ну, але вже ж син каже, що будем їхать свататись. Пам’ятаю, побігла до Галини аби та коровай спекла гарний. Вона у нашій колгоспній пекарні працювала, то таких короваїв у районі ніде й не було, як вона випікала.
У три поверхи із лебедями калиною і пшеницею. Такого короваю, з яким ми їхали Ольгу сватати зроду віку не бачили люди, то я вам кажу, бо не одне весілля старостувала.
Так от, випросила я в голови колгоспу Волгу нашу конторську. Чорна лакована, люди в слід повертались. Ще й Сашко, водій поїхав з нами у якості свата до такої справи.
Їдемо, а мені, як зараз пам’ятаю, душа не на місці. Знаєте як хвилюватись, то одне бо в мене троє вже хлопців жонатих, не перше сватання було. А вже як цього разу, то прямо аж плакати мені хотілось.
Так от, уявіть, спиняється наша Волга, збігаються діти до машини з вулиці а в хати ні паркану, ні воріт. Стоїть обсаджена старими яблунями хатинка маленька на дві кімнатки.
Виявилось, що Ольга – старша із восьми у батьків. Чекали нас, стіл накрили під яблунею. Але я з авто виходити не хотіла. Де таке видано, аби син Семенчиків засватав таку дівчину?
Чоловік крехтав, просив, але так вони у трьох і пішли. Я з авто так і не вийшла. Досі пам’ятаю, як то дивно було: наш коровай на простому столі застеленому скатертинкою білою та ще й не в хаті, а під яблунею.
Сват підходив, щось мав мені сказати, але я відвернулась. Я ще тоді вирішила, що не пущу свого сина у таку сім’ю і невістки мені з цього двору не треба.
Але ж син який у мене гоноровий? Їдемо додому, я йому слово а він мені три. Зрештою сказав авто спинити, вийшов і пішов пішки до тієї Ольги:
— Я вже працюю у місті, то не треба мені і згоди вашої. Сказав що буду з нею, то буду, хай там що.
От так я сина свого тоді востаннє й бачила і говорила з ним, бо більше ні я до його, ні він до мене. Впертий в кого і пішов. Як вибрав Олю, то най має а поки вибачення не попросить, не прийму.
До чого то я? Так оце, як минуло сорок років то поїхали ми уже до мого Андрія на поминки. Не стало мого синочка у 60. Не вибачився він не попросив пробачення, та й я не пішла на поступки перша.
Велика така в них хата і багата. Троє синів і донечка – схожа до мене молодої, ніби у дзеркало років дивилась я на неї. Тримав він землі мав комбайни і трактори. Люди шанували в селі і несли сина мого на руках до місця вічного спочинку.
А я? Рідна мама, а чужа людина. Сльози котяться, а слова з уст не йдуть. Онуки зі мною знайомляться, а я й імен їхніх не знала, не бачила як вони росли, не бачила, як жили.
Оля така жінка гарна і моторна. Хоч в роках, а видно, що господиня і все намагалась Андрія мого покликати, все намагалась у нього щось запитати, як не знала. Видно, жили душа у душу.
Привезли мене сини старші у хату мою а я досі собі місця знайти не можу від пережитого і баченого. Все чекала я чогось, все відкладала наше примирення на колись, все ображалась на сина. Чути про нього не хотіла.
А де те колись? Чого тепер чекати, нема на кого й ображатись. Сиджу і дивлюсь на його фото, як був ще геть парубком і нема мені іншого спомину крім того. А він же життя прожив, та й без мене.
Ото до чого я? Немає ні взавтра, ні потім, людоньки. Найприкріше, що розумієш це стоячи на краю глибокої ями коли вже перші грудки землі сипляться на всі твої відкладені сподівання.
Лідія Т.
