Про власне житло я мріяла відтоді, як переступила поріг свекрушиного дому. Руслана Іллівна мені ковтка повітря не давала своїми вічними причіпками, а йти було нікуди, тож мусила закрити очі і затулити вуха. Саме заради того, аби мені на житло заробити мама моя за кордон і поїхала. П’ять років я чекала того дня. коли отримаю ключі до свободи і спокою власного, мріяла, як житиму там із сім’єю. От тільки все йде до того, що переїду я одна, а все через плани свекрухи на мою квартиру.
Я вже була при надії, коли прийшла невісткою у дім свекрухи. Сама я із невеличкого села, швидше, навіть хутора. Мене мама сама ростила, все життя тримала худобу і великі городи, аби наскладати гроші на моє навчання. Я вчилась у медичному, однак на третьому курсі зустріла Іллю, закохалась по вуха, а через деякий час зрозуміла, що при надії.
Вибору у мене тоді не було, хоч як гірко було нам із мамою усвідомлювати, що доведеться брати академічну відпустку. Мама моя була проти цього шлюбу, обіцяла допомогти з малюком, лиш просила мене здобути освіту. Напевне, вже тоді вона бачила в Іллі те, що я не розгледіла закоханими очима.
Майже одразу мама Іллі дала зрозуміти, що вона у домі головна і мою присутність змушена терпіти. Ходила за мною назирці, не даючи і кроку вільно ступити. А що я могла зробити, куди піти? Та й з Іллею у нас були прекрасні стосунки, тож я дала собі часу, до появи малюка, а там я вийду на роботу, чи буду вчитись і не бачитиму свекруху так часто.
Мама ж моя не дивилась на світ через рожеві окуляри. Продавши корову і збувши усе господарство, вона замкнула хату і поїхала на заробітки. Так і сказала, що головною ціллю є житло для мене, адже вона не може дивитись на те, як єдина дитина потерпає у таких умовах.
П’ять років щомісяця росла купка грошей наближаючи мене до власної оселі. Мама економила на всьому, брала підробітки, навіть додому не приїздила і передачі не передавала – ми збирали на квартиру. Я ж уже переглядала оголошення на сайті, підбирала район, аби там була і школа для доньки і зручна транспортна розв’язка і можливість працювати поряд мені і чоловіку.
Однак, щойно омріяні ключі я таки отримала з ейфорії і всеосяжного щастя мене грубо на землю повернув голос чоловіка:
— Я вважаю: мама моя права. Ми поки не будемо переїздити у власне житло.
Я аж гикнула від несподіваної репліки. Тобто, як так? Чому це? Та з якого такого дива, власне?
— Краще здати квартиру на кілька років і відкладати отримані кошти на ремонт. Та й ти на останньому курсі, тож поки гроші в сім’ю не приносиш, та й дитина… Тут виходить, або жити невідомо скільки у обшарпаній квартирі, або відкласти достатньо, аби потім уже в’їхати у квартиру з усіма зручностями.
Мама моя таке почувши була дуже обурена. Каже, що якщо потрібно, то поїде ще на роботу аби мені з ремонтом допомогти, але витягне мене з квартири свекрухи. Та й я не хочу зайвого дня перебувати із Русланою Іллівною під одним дахом маючи власне житло.
Пішла у нас коса на камінь: чоловік стоїть на своєму, говорить що не розумно йти у обшарпані стіни, а я доводжу, що мені уже рай і в шалаші, аби подалі звідси.
Бачу, що тут уже пішло на принцип і не так між нами, як між мамами нашими. Кожна вважає себе правою і рулить у свій бік. Дійшло до того, що чоловік мені заявляє, що я до його думки не дослухаюсь, а керуюсь маминими вказівками. Сказав, що якщо я все ж надумаю переїхати, то поїду одна, адже він не має наміру жити у сім’ї якою керуватиме не здоровий глузд, а теща.
Речі я збираю, але повільно. Заплуталась геть у цих усіх розмовах і інтригах. Мама і свекруха мої уже відкрито одна одній в очі говорять таке, що слухати не можливо.
І що робити? Переїздити хоч і самій, тікати звідси?
Чи все ж послухати свого чоловіка, потерпіти ще кілька років?
Хто ж тут правий, як мені вчинити?
29,102023
Головна картинка ілюстративна.
