Ти не молодієш, а скільки того віку – не встигнеш оглянутися. А вже старість і ви обоє в квартирі збираєте дві пенсії докупи аби за комунальні послуги оплатити. Отаке життя. І вже нічого не пам’ятаєте з того, що було в молодості, – не вгаває мама.
– То єдина надія на альцгеймер?, – зло жартує Ліля.
– Жартуєш? Іди спитай тата. Який був герой, а тепер сидить біля моєї спідниці і пельмені виклянчує по неділях. Чи ти думаєш, що я вся від щастя горіла аби його шкарпетки прати?
– То треба було не прати!
– Не прати? Як би я не засунула свою гордість куди подалі, то не було б у тебе тата і не було б навчання в університеті!
– Мамо, я жодного дня за спеціальністю не працювала і не просила мене туди впихати!
– То я винна? То отака мені подяка за твоє безбідне життя?
– То я винна, що ти з татом терпіла все життя, а тепер і рада, що я в такій же ситуації?
– Я рада? Язик тобі як повертається таке говорити? Я тобі кажу, що отак буде: пробачиш і проживеш все життя з ним і діти матимуть батька!
Ліля вийшла з дому. Посиділа на лавочці, але бабусі-сусідки явно дали зрозуміти, що лавочки іменні і не всяким на них можна глянути, а тут сидить, принцеса. Бродила знайомими вуличками, ноги несли самі, бо перед очима вигулькували то переписка, то його винуваті очі. «Вибач, це не повториться», ось і все, що почула. Навіть, якби він плазував на холодній підлозі в кіптяві свічок день і ніч, вона б не пробачила. Отак мрієш про спільну старість, ділишся бутербродом, народжуєш дітей, а потім таке: «Вибач». Вона нічого не означає. То й вона нічого не означає, раз можна отак і ти й спіткнутися в чиєсь ліжко.
– Тобі вже не двадцять, – додавала оптимізму краща подруга, Леся, – Хто тебе з двома дітьми візьме? Та й фігура в тебе вже не та, зморшки он біля очей. Та й ти якась занедбана, якщо чесно.
– Ти мені подруга?
– Тому й кажу, що подруга. А то надумаєш собі веселковий рай. А потім на колінах повзтимеш до нього аби прийняв тебе з дітьми. Я тебе реально оцінюю. А ти вже сама роби висновки.
Зупинилася біля вітрини магазину і довго не впізнавала себе в жінці в кросівках у в’язаній шапці, навколо пурхали, цокали і пливли нафарбовані дівчата. Всі були дівчатами, навіть, шістдесятирічні бабусі, а от вона? Вдома в мами закрилася в ванній і розглядала в дзеркалі розтяжки, сивину, що пробивалася. Довго вмивала очі холодною водою аби зняти припухлість – діти не мають здогадатися.
– Ти як? – аж підскочила від батькового голосу, бо була впевнена, що сама в кімнаті.
– Нормально.
– Що, мама сповідає? Вона вміє, – тяжко зітхнув тато.
– Відженеш думки пельменями, – ляпнула Ліля.
– Вони у неї не смачні, – зітхнув тато, – Я її прошу їх зробити аби побути на самоті хоч трохи. І не чути про її старання, про її жертви, про мої шкарпетки.
– То чому ж ти це терпиш?
– Колись думав, що заради тебе, щоб хоч батько в тебе був нормальний. А тепер вже звичка.
– Надієшся забути?
– Так.
Вони засміялися, обоє! Ліля ніби вперше побачила тата: ті шоколадки, які він їй підсовував, коли мама сварила; кишенькові, які докладав, і мовчанку, коли вона робила дурниці, а мама вчила її розуму.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
