Тепер, коли подруги запитували, навіщо вона витратила три з половиною роки на цю людину, вона замислювалася на секунду, знизувала плечима і відповідала: «Не знаю». Щиро-розгублено відповідала.
Це була дивна історія, і тепер Люба копалася в ній, намагаючись зрозуміти, чому ж вона раз по раз поверталася до нього.
Віктор вніс зміни в її життя. Люба досі жила в тій квартирі, в якій і виросла. Звичайна трикімнатка радянського зразка, що залишилася від батьків. Навіть ті п’ять років, що була заміжня, жила в ній. А зараз залишилися удвох з донькою.
Через кілька тижнів після початку стосунків Віктор запропонував їй переїхати до нього. Його квартира в новобудові – невелика, світла, з сучасним ремонтом і незвичайним плануванням. На дванадцятому поверсі, з видом на сяючий вогнями торговий центр, а не як у неї – на старі гуртожитки. Новий район міста з висотними будинками і широкими дорогами. Все це їй дуже подобалося.
Майже одночасно він познайомив її з сім’єю. І там їй теж всі сподобалися. І Люба сподобалася. І її добре прийняли. Сестра Віктора сказала:
– Сподіваюся, станемо подругами.
І тут же почала надзвонювати їй майже кожен день «поговорити по-родинному». Їхня мама жила в селі у великому добротному будинку з просторою ділянкою.
– Скоро сауну побудуємо. А навіс зі столом вже майже закінчили, – розповідав Віктор. – І тоді на всі свята з тобою сюди приїдемо.
Від цього «з тобою» Люба майже танула. І ось вона вже за великим родинним столом. Компанія друзів. Мати пригощає її пирогами з печі.
– Їж-їж, а то зовсім худа.
Вікторові племінники – троє дітей сестри – бігають навколо, галасують. Розмови і сміх дорослих. В голові приємне тепло від випитого. І так добре. І так весело-о-о-о.
І вона почувається «в сім’ї». І вже говорить Віті по телефону:
– До матері поїдемо, треба продуктів купити.
А він:
– Впораєшся сама? У мене ще справи в гаражі.
І вона справляється. Із задоволенням. Набирає повні сумки в багажник.
А потім Новий рік в селі. Донька, звичайно, з друзями, а Люба – на свіжому повітрі, «на снігу». І знову було тепло. І так добре. І так весело-о-о-о. І сауна.
Першого числа, як годиться, знову зібралися за столом. У Віті задзвонив телефон. Він глянув на екран, швидким рухом схопив телефон і вийшов з дому. Вона встигла почути, як він сказав комусь: «Привіт». Це «привіт» прозвучало так, ніби він був дуже радий чути голос співрозмовника.
– Хто телефонував? – запитала Люба, коли Віктор повернувся через кілька хвилин з почервонілим від холоду носом.
– Та так, – відповів він, підкладаючи собі на тарілку закуску. – Неважливо.
Такі дзвінки, коли він, перебуваючи поруч з нею, вставав і йшов розмовляти в інше місце, повторювалися всю зиму.
– Знову ТАТАК дзвонив? – уїдливо запитувала Люба.
– Заспокойся і не накручуй собі зайвого.
Але вона відчувала, що «там» є інша жінка. Після цих розмов Віктор виглядав як кіт після сметани.
На Восьме березня Люба чекала Віктора з роботи. Накрила стіл, думала, прийде з квітами і подарунком, а він заявився в опівночі. Під мухою. Нічого не сказав їй, завалився в ліжко і заснув.
Вона зібрала речі і повернулася до себе. Тиждень не дзвонила. Він теж. Не витримала перша.
– Ти нічого не хочеш мені пояснити?
– А повинен?
– Так кажеш, наче нічого не сталося!
– Я тебе не виганяв. Сама пішла.
– Схоже, тобі це тільки на руку!
Вона кинула слухаку. Тупик. Якийсь глухий кут. Вона не розуміла, що відбувається.
А через два тижні подзвонив сам. Вибачався. Заявився з квітами і пакетом смакоти.
– Давай все забудемо. Повертайся.
Сплатив путівки і звозив її влітку в Туреччину. І все забулося. Знову було добре.
Одного разу домовилися з сестрою Віктора з’їздити разом по магазинах. Люба побачила її здалеку, та стояла біля машини і розмовляла з незнайомою жінкою. Люба підійшла, привіталася. Незнайомка з інтересом оглянула її.
– Ну ок, як-небудь подзвоню. Пока, – сказала сестра Віті.
На подив Люби, жінки обнялися на прощання. Ну прямо як близькі подруги, які рідко бачаться.
– Хто це? – запитала Люба, коли вони сіли в машину.
– Вітькіна колишня.
У Люби неприємно кольнуло в середині.
– Ви що, спілкуєтеся?
– Ну так, телефонуємо одна одній.
Настрій зіпсувався, і ходила по магазинах вона без ентузіазму. Увечері посварилася з Вітею. Сварки у них тепер траплялися часто. Знову стали з’являтися дивні дзвінки, і він іноді затримувався.
Люба була впевнена, що він зустрічається з іншою (або іншими?). Дошкуляла йому, він заперечував. Вона не вірила, він злився. Кілька разів йшла знову до себе. Він приїжджав, мирилися.
Загалом, стосунки з Віктором тепер нагадували гойдалки, зате з його сестрою і матір’ю залишалися як і раніше майже родинними. І вона не хотіла втрачати цього. І їх гостинного великого будинку в селі, де їй так подобалося проводити час. І їх веселих друзів. Занадто довго була одна. Під час особливо сильних сварок вона вже уявляла, як хтось зайняв її місце. Але бувало, що мати чи сестра запрошували її в село.
– Ми посварилися, – говорила вона.
– Та й що! Не з нами ж. Як посварилися, так і помиритеся.
Від цього вона заспокоювалася.
Влітку знову була відпустка біля моря удвох, яку затьмарив грандіозний розбір польотів. Віктор вирішив якось увечері повеселитися без неї. Вона тут же злетіла, почала виясняти стосунки.
– Що ти до мене приліпилася! – вигукував він у відповідь. – Кроку ступити не даєш!
З вокзалу поїхала до себе. Розрив був на кілька місяців. Потрібні їй речі, що залишилися в його квартирі, попросила привезти його сестру.
Знову зійшлися, коли він – підвипивший – подзвонив і сказав, що «все одно її нікому не віддасть». Мабуть, від сестри дізнався, що Люба сходила на побачення з іншим.
Якийсь час знову все було мирно і спокійно. Але одного разу він заявив:
– Ти надто мене контролюєш. Ти просто скрізь! Я хочу пожити один. Тобі краще повернутися до себе.
Вона відповіла з крижаним спокоєм:
– Добре.
– Зараз. Мені потрібно їхати.
Вона відчула, що тут щось не так.
– Їдь. Я зберу речі і закрию квартиру.
– Ні. Ключі я тобі не залишу.
Люба взялася за справу. Коли вона одягалася, він нетерпляче тупцював біля дверей.
– Ключі.
Вона демонстративно поклала в’язку ключів на тумбочку і вийшла.
Ні, тут щось не те. Вона не заспокоїться, поки не з’ясує. І у неї є план. Люба розтиснула долоню. На ній лежав запасний ключ від квартири, який вона непомітно взяла, поки збиралася.
Вона відігнала машину в інший двір і пішла назад. Потрапити в під’їзд нескладно – мешканців багато, і постійно хтось входить і виходить. Проблема, якщо загальні двері на кілька квартир на сходовій площадці виявляться замкнені. Що ж, буде як буде.
Люба практично відразу потрапила в під’їзд, піднялася на потрібний поверх і потягнула на себе загальні двері. Двері відкрилися. Зайшла в квартиру. Було тихо. Вона у взутті і верхньому одязі пройшла на кухню і почала чекати.
Хвилин через тридцять за дверима почувся шум, потім голоси. Один належав Віктору, а другий – невідомій жінці. Бесіда була жвавою, жінка над чимось сміялася.
Пролунав звук ключа в замку. Люба чула, як прошурхотіли поставлені на підлогу пакети. Чула, як Віктор допомагає жінці роздягнутися. Та затрималася біля дзеркала, а Віктор взяв пакети і пішов на кухню.
Побачивши Любу, що сиділа за столом, він рівно на секунду замовк, потім відвернувся і почав викладати продукти. З’явилися фрукти, випивка, плоскі упаковки нарізки. Весь цей час Віктор мовчав.
Люба піднялася.
– Допомогти?
На кухні в ту ж секунду з’явилася жінка з переляканим і приголомшеним обличчям. Незнайомка дивилася на Любу і не розуміла, що робити і як поводитись.
– Вітю?…
Він стояв спиною до них обох і не реагував. Тоді вона звернулася до Люби.
– Вибачте, але я щось не розумію… Мені піти?
– Залишайтеся. Піду я.
Вона думала, що буде боляче. Вона чекала, що буде боляче. І вона боялася, що буде боляче. Але було ніяк. Порожнеча.
Люба сіла в машину і поїхала додому. Тепер вона точно знала, що все скінчено і з подивом зрозуміла, що відчуває полегшення. Вигоріло. Все остаточно вигоріло.
Коли Люба вийшла з машини у дворі свого будинку, в сумочці завібрував телефон. Вона зупинилася, щоб дістати його. Дзвонила сестра Віктора. Люба поклала телефон назад і попрямувала до під’їзду. В обличчя їй дмухнув різкий зимовий вітер.
Фото ілюстративне.
Автор: Канал кумедної панянки.
