– Прошу пана, а ви хто?

– Марійко, та я чоловік твій, Павло!

– Вибачте, але мій чоловік вже десять років на цвинтарі, а ви хто?

– Що ти плетеш? Павло я, я тут живу!

– Йдіть, чоловіче, бо я зараз кого треба викличу!

Я гримнула дверима і чула, як чоловік видзвонює в двері до інших сусідів та вимагає аби його впізнали. Я лиш пирхнула з того всього, сусіди у нас давно помінялися, хто виїхав, хто пішов в засвіти.

Та й я справді Павла й не впізнала спочатку, двадцять років минуло, як-не-як.

Мені було п’ятдесят, ми святкували двадцять п’ять років спільного життя, всі вітають, радіють за нас. Я бачила, що Павло щось мовчазний, бо він завжди любить бути в центрі, а тут задумався.

На наступний ранок я встала близько полудня і так здивувалася, що чоловік мене й не кличе снідання робити.

Я по хаті – нема нікого, на безлад не звернула уваги, бо вчора вдягалися, то в мене таке завжди – пів шафи на кріслах. Але вже й вечір, а Павла нема, я телефоную – слухавку не бере.

Я до дітей, я до кумів, до батьків його – нема.

Я за голову вхопилася та в поліцію, а ті кажуть, що нема підстав для розшуку, а один і каже:

– А, може, він до любки якоїсь пішов?

І те мене в голову й запало. Я тоді до документів і дійсно, нема його паспорта, нема його одягу деякого, і нема наших грошей…

Це ще було пів історії. Далі виявилося, що Павло вже рік ніде не працював, а жив на позиках. Мені прийшлося віддати таку суму, що я ледве зберегла житло і десять років працювала на те аби віддати всім, в кого позичала.

Я й за кордоном працювала, і тут, де мене тільки не носило в мої роки, коли я нікуди за межі України й не виїздила.

За всі ці роки про Павла ніхто не чув. Я просила свекрів просто мені сказати чи він живий, щоб моє серце було спокійне, але вони не знали.

Я доглянула їхню старість, вони були добрими людьми, а вчинок сина їх дуже підкосив.

Мої онуки не знають, хто такий дідусь, бо я більше заміж не виходила. Розум казав мені, що не треба за ним шкодувати, але навіть, як йшла з кимось на каву, то мені так руки тряслися, я на фізичному рівні розуміла, що це не моє. Вже краще самій.

Діти у мене чудові і онуки, я їм допомагаю і вони моя втіха в житті і сенс мого життя. та й без чоловіка мені живеться набагато краще, ніж з ним.

А пам’ятаючи, як мені свекри крутили голову, що чай загарячий, а потім захолодний, телевізор тьмяний, магнітні бурі, то я знаю, що таке зараз жити з таким чоловіком.
Думаю так – як згадає, де діти живуть, то дам йому шанс як дідусеві, але як чоловіка бачити його не хочу. А як би ви вчинили на моєму місці?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page