Проти виступив несподівано мій чоловік. Хоча ми з ним і не раз обговорювали те, що я повинна все ж їхати на заробітки, та коли вже ж час прийшов і я зважилась Петро раптом заявив: “Нізащо”. Довелось мені його вмовляти. Знала б, що оті його слова були не порожнім звуком.
Я була вчителем у невеликому селі, викладала хімію і біологію. Доки тримався у селі колгосп, то й людей більше було, а як замкнули все, то й люди у розсип.
Дітей у школі щороку менш і менш. Зрештою, дійшло до того, що вже у нас була дев’ятирічка, а потім лиш початкова школа. Я втратила роботу, а разом із роботою – засоби до існування, бо чоловік уже багато років постійної роботи не мав.
Звісно, ми знали, що до того дійде і не раз із Петром говорили, що в разі, якщо так буде, я поїду до тітки в Італію. Тітка там працювала і кликала мене не раз. Мої двоюрідні сестри вже були в Італії.
Але, коли я вже заходилась документи робити, мій Петро раптом заявив, що проти і я нікуди не поїду:
— Так, нині у нас скрута, але якось викрутимось, впораємось. Дівчата підростуть, школу закінчать, тоді і видно буде.
Я так і сіла “підростуть, закінчать”, а до того жити як? Так, Петро мав підробітки, але раз чи два на місяць по триста чотириста гривень, ну хіба ж то гроші для сім’ї.
— Та поки вони “підростуть” їх тричі треба буде взути і одягти із голови до п’ять. Тричі в школу зібрати, а потім ще на випускний. Оте “якось буде” не варіант. Їсти що маємо?
Від тієї розмови і до моменту мого від’їзду Петро зі мною не розмовляв. Образився, що я його не слухала. Бачте, зачепило його те, що я не маю надію на нього, як на чоловіка.
Та от коли я гроші почала передавати, так нічого, отримував. Інструменти купував, ремонт у домі робив. Коли треба то :
— Передай жінко гроші, – говорив не затинаючись і без образ.
Побачились ми за три роки, як дівчата наші школу закінчували. Я приїхала на три тижні і знову їхала під голосне мовчання чоловіка. Бачте, він думав, що я повернулась, раз діти виросли. Йому і в голову не прийшло, що діти ще вчитись повинні. а грошей мною зароблених на те не вистачить точно.
Уже я працювала і грошей своїх не бачила зовсім, бо чоловік прибудову до будинку робити почав, а дівчата навчались і треба було і за навчання і за проживання і за те, щоб їсти вони мали в тому місті, за все оплатити.
А потім мені із села почали натякати, що Петро мій не надто і чекає дружину, що не сумує на самоті у вільній і відремонтованій хаті.
Навіть передали хто та пані, то я швидко її відвадила, бо то добре мені знайома джінка і я вже точно знала, як її на місце поставити.
От тільки вже за три місяці інша з’явилась. Не наша, з іншого села панянка. Не сама, з двома дітьми. Знаючи, що я жінка Петра не криючись разом із малими у нашу хату приїздила і поводилась так, ніби там господиня.
Мусила я їхати додому і ту парочку зі свого дому виставляти. Петро, навіть не знітився, зібрався і поїхав до своєї Валентини. Сказав, що давно вже мав таке зробити, бо я його по-суті зрадила тоді, як поїхала в “свою” Італію.
Десять років відтоді минуло. Мої дівчата давно повиходили заміж, живуть за межами України, єдине що нас поєднує – телефон, адже не бачились уже років сім.
Моя хата в селі стоїть заросла бур’янами, адже немає нині кого й попросити доглянути за двором: в селі тому лиш старенькі залишились та ті хто землі тримає. а їм точно не до того, аби доглядати чиєсь майно. Я приїжджаю раз на рік, намагаюсь навести лад, але добре бачу, що без господаря той дім поволі пропадає.
Але не це мене гнітить – самотність. Діти далеко, чоловіка немає, а діло йде до старості. Часто думаю, а чи вірно я зробила поїхавши тоді на заробітки?
Ніби й виходу не було, ніби все вірно, але ж чому в результаті навколо мене пустка?
Головна картинка ілюстратвина.
