Проживши 55 років я подумати не могла що мені буде так прикро від одного простого слова. Я виростила сина, дала йому все, що могла, але на знак вдячності почула таке, що й досі душа крається. Звісно, те мені не син сказав, онук малий мій.
Сина я сама ростила і повірте, чи повна сім’я могла дати те, що я дала своєму. Час не спинити і ось він одружився, у нього з’явилася своя сім’я, і я вже щаслива бабуся.
Внук, Андрій, став для мене справжньою радістю. Нарешті мені не потрібно було нікуди бігти, я була на пенсії, могла присвятити себе дитині. Сина ж свого я за вічними турботами рідко й бачила, не зоглянулась – виріс.
Андрійко ж ріс енергійним, допитливим, розумним хлопчиком, а я намагалася бути для нього найкращою бабусею. Доки невістка була на роботі я була з малим. Мені подобалося розуміти, що й він радий кожному нашому спільному моменту.
Коли не стало моєї матері я вирішила зробити дітям сюрприз. Я мала заощадження, які збирала роками, тож могла собі дозволити оновити квартиру матері повністю.
Так, я сама найняла бригаду і сама керувала тим ремонтом. Все потай. Ключ від оновленої квартири я вручила молодим якраз тоді, як у них була п’ята річниця шлюбу.
Після того, як син з невісткою переїхали до нової квартири, яку я їм подарувала, я почала бачити онука Андрія трохи рідше. Звісно, я сумувала, не вистачало його дзвінкого голосу у квартирі, його щирого дитячого сміху, але ж я розуміла, що тепер вони повинні будувати своє життя і я в цьому випадку повинна тримати дистанцію.
Син і невістка часто запрошували мене до себе, і я була рада допомогти їм, коли вони просили. Я завжди намагалася зробити все, щоб у них було вседобре.
Коли мене просили я залишалася у них з ночівлею, аби допомогти з онуком. Розуміла, що син і невістка повинні інколи проводити час удвох. Я часто відпускала їх у подорожі, або просто, на вихідні у Карпати.
Але одного разу, коли онук прийшов до мене, моє уявлення про наші відносини, про ставлення у сім’ї сина до мене перевернулось із ніг на голову.
Це був звичайнісінький день, ми разом сіли за стіл, аби зіграти в настільну гру. І ось у моменті, коли онук почав сміятися, він вигукнув з радістю: «баба, давай ще раз!» .
Я вже давно була для свого онука саме «бабусею». Підбігаючи до мене він горнувся і казав радо не інакше як “бабуся прийшла”. А того дня це слово від нього прозвучало зовсім інакше – «баба».
Мені здалося, що це не просто звертання, а якесь зневажливе слово. Можливо, я й перебільшувала, але в той момент мені саме й те вчулось.
Я посміхнулася, хоча й відчула, як у вухах зашуміло. Приховуючи свою розгубленість, я сказала:
— Ти ж знаєш, що я тебе люблю, але будь ласка, називай мене «бабусею», не «баба». Добре, Андрійко?
Андрій подивився на мене великими очима і, не зовсім зрозумівши, що сталося, посміхнувся.
— Чому, бабо? — запитав він, як ні в чому не бувало. — Ти ж баба!
Мені стало ще важче. Я намагалася виглядати спокійно, але всередині все переверталося. Я взяла себе в руки і спокійно відповіла:
— Ні, синку, не «баба». Я хочу, щоб ти називав мене «бабусею», як це прийнято. Так буде мені приємніше.
Коли ж ввечері за малим прийшла невістка і син, я у них окремо від онука попросила аби вони з ним поговорили і сказали, що мені слово “баба” не приємне. Ті похитали головами, посміялись, сказали “обов’язково” і пішли додому.
Але коли я набрала онука наступного дня, аби побазікатиЮ то у слухавці пролунало все те ж зневажливе: “О! Баба дзвонить”.
Я ледть дочекалась дня коли знову зустрілася сином і невісткою, я мусила спокійно поговорити з сином.
— Сину, чому ви не реагуєте на те, що я прошу? Я просила Андрія не називати мене «баба», але це слово і досі лунає і вже стало звичним. Мені неприємно і образливо, невже не зрозуміло?
Син, почувши мої слова, знизав плечима:
— Мамо, це ж просто слово. Андрій же не хотів тебе образити. Він просто звик так казати.
Я намагалася пояснити, що для мене це більше, ніж просто слово. У нашому роду абсолютно всі інки були “бабусями”, сваха для Андрійка теж “бабуся, чого ж я “баба” стала?
— Я розумію, що це може здатися дрібницею, — сказала намагаючись тримати емоції в руках, — але це моє прохання, і я хочу, щоб ви його поважали.
Невістка теж знизала плечима, ніби це не було чимось важливим. Вони не розуміли чого то я здійняла бучу на порожньому місці. адже то не їх, мене так називали.
Тоді я сказала, що не прийду до них доти, доки не почую від онука відповідного звернення. Думала, що син і невістка вибачаться. вплинуть на онука, але ж ні.
Відтоді минуло три місяці і онук до мене майже не приходить. Більш того, він навіть телефоном зі мною розмовляти не хоче, а коли я приходжу – виходить із кімнати.
От як я маю все це розуміти. Чим, коли і чому заслужила такого ставлення?
Невже повинна була проковтнути образу і спокійно реагувати на те “бабо”?. Ну т ви, змовчати змогли б?
Головна картинка ілюстративна.
