Зателефонувала донька, попросила приїхати, забрати онука із садка, бо він чомусь сьогодні працює лише до обіду. І ось Катерина у переповненому автобусі. Здавалося б не ранок, скоро обід, а людей море. І куди всі їдуть? Це, мабуть, тому, що в цей новий мікрорайон, де живе її дочка, транспорт ходить рідко.
Біля дитячого садка вже стояли дві жінки. Побачивши Катерину, повідомили: «Нам сказали, що діти ще обідають, а потім їх одягнуть і виведуть на вулицю, і треба буде забирати їх з майданчика, щоб усіх відмітили, бо у групах будуть проводити якусь обробку».
І жінки продовжили перервану розмову.
— Ну, так от, не любить він цю Оксану Володимирівну. Ну просто до сліз, упирається, не хоче йти в садок. Здавалося б, не молода вже, з великим досвідом, а діти її не люблять.
— Та і моя теж, її не любить. Як не запитаєш: чим ви сьогодні в садку займалися, відповідає: «Сиділи на стільчиках». Як так сиділи, питаю. Оксана Володимирівна сказала, щоб було тихо, їй треба написати якісь документи, а сама просиділа в телефоні. Зате Юлію Василівну обліплять і не хочуть йти додому.
— Ну, бо вона займається з ними цілий день. Я одного разу приходжу, а вона з ними повзає по підлозі, грається, всі регочуть. Але вона дуже молоденька, працює лише перший рік. І не знаєш, який вихователь краще: з досвідом чи без.
— Та ще й з грошима якось дивно все вийшло.
— Я ось теж не зрозуміла. Як вони зникли. Їх зібрали на нове підлогове покриття, гроші лежали у конверті в журналі, журнал у виховательки на столі. І раптом їх немає. Вона каже: це ваші діти взяли. Усі шафки обшукали. І так натякає, що може це Юлія взяла. Так і не знайшли. Зібрали знову. Неприємно, слів не вистачає.
Катерина мовчки слухала цю розмову. Її онук ходив у садок лише перший місяць, і вони думали, що мабуть через це йому тут так не подобається.
Заскрипіла іржава пружина на важких дверях, почали виходити діти. Малюки побачивши, що за ними прийшли, кинулися до мам. Вихователька, велика огрядна жінка голосно гаркнула:
— Швидко всі на майданчик! Я вас перерахую, а потім відпущу!
Катерина здригнулася від цього вигуку. Цей голос здався їй знайомим. І від цього навіть мурашки пробігли по шкірі.
Двадцять років тому донька Катерини пішла до дитячого садка. Довго чекали місця, і пішли вже в п’ять років. Ходила з великим небажанням і часто тоді хворіла.
У них в групі була молода нянечка. Висока, велика, із гучним голосом. Вона часто покрикувала, і за словами дітей, навіть розганяла їх мокрою ганчіркою. Роботою вона себе сильно не обтяжувала, і батьки постійно скаржилися на бруд у групі. І ось у батьків почали зникати гроші. Щоб пройти в групу, одяг та взуття залишали в невеликому глухому коридорі на вішаку. Хтось навіть залишав сумки, адже люди йшли з роботи, бувало через магазин. Подумати можна було хоч на кого: і вихователі, і діти, і батьки, всі були під підозрою.
І ось одного разу мама Каті прийшла за онукою, зняла пальто та пройшла в групу. Але згадала, що забула в кишені окуляри, повернулася назад, і піймала за руку ту саму гучну няньку. Прямо за руку, коли вона нишпорила по кишенях. Нянечка благала: «Ой, пробачте, я більше не буду, мені нічим годувати дітей, мама нездужає, чоловік покинув. Не видавайте мене, я більше не буду». І жінка пожаліла ту молоду няню, взявши з неї слово, що та візьметься за розум.
Приблизно через тиждень Катерина сама прийшла за дочкою, і була здивована, що її зустрічає завідувачка та охоронець. Виявляється, у вихователя з сумки зникла певна сума грошей. Почали шукати і знайшли в шафці її дочки. Це означає, що всі ті випадки — це справа рук маленької дівчинки. І тому: «Або ви добровільно йдете з нашого дитячого садка, або ми викликаємо правоохоронців».
Навколо юрмилися мами, примовляючи: «Мабуть, і сама мати така ж, яблуко від яблуні недалеко падає». Катерина вирішила нічого не доводити та не виправдовуватись, забрала доньку та пішла.
Її мати потім пішла до завідувачки, розповіла про той випадок з нянею. Але їй не повірили. Ще й обізвали брехункою. Після цього у дитячому садку було ще кілька випадків пропажі грошей.
Вони тоді більше так і не ходили у садок. А через рік, доньку взяли до школи. І якось, згодом, історія забулася, стерлася з пам’яті. І ось тепер. Це й справді була та сама няня. Отже зараз вона вихователь. Та сама Оксана Володимирівна, яку так не люблять діти.
Увечері Катерина все розповіла дочці та зятеві. Вирішили, що потрібно обов’язково перевести хлопчика до іншої групи. Боротися з такою Оксаною Володимирівною марно, лише накличеш проблем на свою ж дитину. Краще відійти від неї якнайдалі.
Так і вчинили. Катерина сама пішла до завідувачки. Виявилося, що у неї вже лежить кілька заяв з проханням перевести дитину в іншу групу. І Катеринина заява стала останньою краплею. Завідувачка давно вже мала претензії до Оксани Володимирівни, але її просто не було ким замінити. І ось з’явився варіант.
Тепер онук Катерини з радістю ходить у дитячий садок. У нього дві чудові виховательки. Він навіть не може вибрати, кого з них любить більше.
Ця історія має щасливий кінець. Але ж могло бути інакше.
Фото ілюстративне.
