fbpx

Пригадую, що тоді мама ходила сумна і тато не приходив з роботи, але я від того зовсім не сумувала, головне, що тепер можна дивитися телевізор і ніхто не каже переключити на футбол чи нудні новини. Мама може дивитися свої серіал – чого вона сумує, я не розуміла.

Але одного дня я зрозуміла всю глибину того, що відбувається – телевізора не стало! Я кинулася до мами, адже мав йти мій улюблений серіал!

– Тато забрав, доню, він його купував, – розгублено сказала мама.

– Як я маю тепер дивитися свій серіал?

Я не могла заспокоїтися, от що означає, коли тебе кидають – забирають найцінніше. Вже тепер я розумію, що не таке вже й цінне у нас з мамою пропало, адже такий чоловік, який забирає в своєї дитини і віддає іншій, чужій, то хіба він гідна людина?

– Я обіцяю тобі, що у нас буде найбільший у світі телевізор!, – обійняла мене мама і дотримала свого слова.

У нас був в місті завод по виготовленню телевізорів і працівники могли за живі гроші зробити будь-який телевізор.

Мама купила великий чорний з кольоровим екраном, він довго не пропрацював, бо ж зроблений на таку суму, яку заплатили чи що.

Пройшло тридцять років і у моєї мами сьогодні сімдесят років – ми вирішили, що відзначимо в затишному ресторані. Зберуться всі рідні: я з чоловіком та дітьми, прийде мій брат з родиною, буде вітчим, якого я вважаю за свого тата.

Ми зробили з фото і відео ціле привітання, яке крутилося на екрані, мама прикладала хустинку до очей і усміхалася. Скільки всього пройдено за цей час…

– А все почалося з телевізора, – сказала вона нам, – І телевізором закінчується.

Я засміялася, бо певно, тільки я зрозуміла її слова, а вони були адресовані мені.

– Моя донечко, ми з тобою стільки пройшли разом і я дякую тобі, що ти ніколи не вимагала більше, ніж я могла тобі дати. То був важкий для нас час, але я вирішила, що тепер вже точно не зроблю ще раз таку помилку – куплюся на гарні слова та очі. Чого й тебе вчила.

Так і було, мама завжди мені казала, що мріяти можна, але завжди треба дивитися на вчинки, бо в дрібничках більше правди, ніж в велемовних компліментах.

Батько потім ще приходив, щоб ділити майно, але мама вже тоді витратилася на адвоката і нам вдалося залишити собі квартиру. Його нова дружина вимагала від батька грошей, а де він міг заробити в дев’яності?

– Я тут прописаний, – казав він мамі, – маю право.

– А аліменти платити, то як? Тут вже ти не про права?, – питала мама і я дивувалася, що вона так спокійно це каже, бо у мене перед очима все ще була та порожня тумба від телевізора.

Батько ще отак тинявся від підробітку до підробітку, поїхав за кордон і пропав. До цих пір ні його мати, ні його дружина не знають, де він. Я це знаю, бо ми дружні з бабусею, мамою тата, вона не визнавала іншої невістки і чим могла, тим нам помагала всі ці роки.

Мама вийшла заміж за вдівця і у мене є зведений брат, якого я вважаю за рідного. Батьки зуміли нас подружити і самі так само підходили один одному і працювали для того аби мати щось своє. Спочатку вітчим їздив на заробітки, ми купили більшу квартиру, а далі у нього виникла думка мати щось своє. Хай невеличке, але зі стабільним доходом.

Отак ми дійшли до думки, що будемо мати козину ферму, хлопці працюють над заготівлею корму і збутом продукції, а ми з мамою за якість молока і сиру. Всього нам вистачає і нам це подобається. Проте, звичка відкладати та економити все одно лишилася, але, думаю, це навіть корисна звичка, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page