Моя Іринка рано вийшла заміж, мала всього дев’ятнадцять, коли вже під серцем була донечка Мар’яна. Зять прийшов до нас жити, та що того зятя? Пушка пари і самого ще треба бавити та слова підбирати, а у мене й так клопотів повна голова, бо ж тепер треба ще на один рот робити. Може, й не змовчувала, а що? Ще йому в зуби заглядати, то тим хай донька займається!
А далі за Мар’янкою ще пішли три дівчинки, бо дуже вже Василь хтів мати хлопчика. Ну де стільки народу і на які гроші? Ірина ніде не працювала, бо навіть училище не закінчила, а Василь так-сяк закінчив училище на зварювальника і відтоді по будовах, як не в Україні, то за кордоном.
Наче нічого, копійку заробляє, але ж не на стільки дівчат, кожна ж хоче одягнутися, смачне щось з’їсти і телефон найдорожчий.
Вже я тепер зятя шкодую, але пізно, бо Ірина моя таке вже наробила, що й не передати. Василь поїхав на два роки за кордон, казав, що заробить грошей і будуть вже окремо будуватися, а я тому й рада була, де ж я думала, що донька мене так підведе та ще й з ким?
Пішла вона на роботу в магазин, а там постачальник такий собі чоловік у віці, нічого на ньому й нема, не знаю чи й пару гривень є, а вона наче нічого не бачить! Чоловік від неї старший на двадцять років, а вона й гадки не має!
– Мамо, то Толик мені розсаду купив, посади. Мамо, Толик меду передав зі своєї пасіки, мамо, Толик тобі мазь купив від суглобів то на якомусь жирі, казав, що йому дуже помагає…
Я за голову хапаюся, бо що далі буде, а їй хоч би що! Я думала, що то діло йде до закінчення, як чую їхню розмову з онучкою.
– Мамо, я при надії, тому весілля хочу швидко. Кажи татові хай передає гроші, бо я не хочу чекати, щоб було видно.
– Доню, то чудово, будемо обоє в пологовому. У тебе який термін?
І на цих словах я відро й впустила. Вже ми обоє з онучкою їй кажемо, чим вона думає, що будуть люди по селі говорити, а вона так собі спокійно стоїть та й каже:
– І що мені люди? У мене буде дитина, а не у людей і я її буду ростити, а не вони. То що мені до них?
Звісно, що Василь ніякі гроші не передав і сказав, що вже й до нього чутки дійшли і він знати її не хоче.
– Я би зрозумів, якби ти молодого полюбила, – сказав він їй.
І отак на світ у нас з’явився хлопчик! Нарешті кавалер ходить до нас до хати, звати його Микола і він лише на п’ять років молодший від мене. Каже, що його дружина по заробітках все життя і як приїде раз на два роки, то й добре.
– Це моя третя дитина, – тішиться він, – Ще матиму сили поставити його на ноги.
А я не знаю, що й думати і робити, бо він офіційно в шлюбі, Ірина офіційно в шлюбі, дитину записала на Василя. Хата наша стара і потребує ремонту і де та дитина жити буде, як виросте? Що вона йому у спадок лишає – ось таке моє питання, але вона його просто ігнорує.
Вийде, що троє пенсіонерів мають те дитя на ноги поставити і ще й дівчат заміж видати. Мені від думок вночі не спиться, як то все має бути, а донька й гадки-мислі, рада, що Микола кілька разів на тиждень приходить і не помічає, як вони збоку виглядають. Як мені бути, люди добрі?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
