– А що тут такого, – відказала я їй, – всяке в житті буває, не перша моя донька і не остання.
– Так, так, то тепер така молодь пішла, що терпіти не хоче, що не по їх, то одразу хвостом махнула. То не так, як ми колись, що не було куди й вертатися.
– А ти права, Олю, яка ж ти права, – сказала я сусідці, а та аж рота розкрила, – от пригадай, як ми колись жили.
Хоч сусідка й прийшла обговорити мою доньку, але й про минуле була не проти послухати. А я й почала про себе розказувати, як жила з чоловіком та очі закривала на його походеньки.
Я одружилася з Мироном з великої любові, почали з ним жити в гуртожитку, а далі дали нам квартиру від заводу. Дуже тим тішилися, адже жити в таких умовах і ще зберегти людське лице – то було дуже не просто.
Мій Мирон випробування не пройшов. Він часто їздив у відрядження на тиждень, допізна лишався на роботі, виходив у вихідні. Я спочатку вірила, ще й співчувала йому, але з часом зрозуміла, що просто десь є комфортніше місце, ніж цей тарганячий рай. Якщо чесно, то я б і сама з цього місця пішла, але мене гріла тільки одна думка – попереду власна квартира і заради цього я готова закрити очі.
Коли ж уже на власній квартирі чоловік не припиняв свої походеньки, то я вже вирішила з ним відверто поговорити.
– Так, є таке, але ж ти сама до цього призвела, – почав чоловік, – якби я мав вдома все, що мені треба, то чи я б кудись ходив? Якщо ти виправишся, станеш гідною дружиною, то я теж не буду нікуди ходити.
І я прийняла це за чисту монету. Як я тільки не старалася, як не увивалася перед чоловіком, і виварювала, і випрасовувала, і чистоту тримала, і дітей йому двоє на світ привела, добре, що другим був хлопчик і я могла спинитися, але чоловік нічого не влаштовувало. Він все критикував, мовляв, інші жінки з усім справляються і ще й гарно виглядають, а тут він з такою жінкою собі вік зав’язав.
П’ятнадцять років я це все ковтала і дякувала, старалася. У мене й хвилини не було подумати, що можна зупинити цей біг і щось вирішити, всі мої думки були тільки про те, як покращити ситуацію, себе, побут, дітей.
Але тоді вперше Мирон пішов від мене і я нарешті спинилася. Оглянулася і зрозуміла, що мені без нього набагато краще.
Більше стосунків я не заводила, не хотіла ще раз таке пережити, не вірила, що є інші чоловіки і приписала себе в бабусі:
– Діти скоро оженяться, то онуків няньчитиму, де мені ще коло чоловіка крутитися.
Отак я те розповіла сусідці, а на завершення сказала:
– Того й більше не хотіла ні за кого заміж виходити, бо вже так мені те заміжжя в печінках сиділо. А донька моя розійшлася якраз на тій ноті, що через кілька років і забуде за чоловіка та знайде собі іншого і хай у неї буде десять тих заміж, головне аби вона знала, чого хоче чи не хоче в шлюбі. Діяти завжди важко, але ще важче переживати те все в душі, ввесь час думати і передумовувати. А так зробила – все, вільна і можна йти далі.
Сусідка пішла щаслива, що хоч якусь плітку почула, а я за свою доньку певна, що все у неї буде добре, хай не вже і одразу, але з часом вона знайде людину з якою їй буде добре. А шлюб – то діло таке, вже не актуальне.
А ви якої думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
