Всі казали, що наша сім’я дуже працьовита, але нам чомусь не ведеться господарка. А я вам тепер можу сказати чому, бо все треба робити вчасно, а не для людей. Поки мати нам казала дочиста полоти борозни, бо сусіди бачитимуть, то на іншому полі бур’ян забивав урожай. Поки там так само дочиста не виполювали все, щоб люди не говорили, то вже сіно змочили чи переросло і корова їсти не хоче.
Зранку до ночі ми були в роботі, але толку з того було мало через надмірну ретельність.
Саме тому я й хотіла стати міською. І як тільки пішла вчитися в училище, то не думала вертатися. Завжди казала мамі, що не маю як, бо контрольні чи екзамени. Але вона, замість того аби якось знизити планку своїх вимог до господарки, то вона саме те все робила, бо молодші не так їй робили.
До мого весілля її не стало, заміж я вискочила на другому курсі і дякувала Богу, що брали. І вже тоді я й училище залишила, бо чого я буду працювати. як чоловік у мене забезпечений, далекобійник, своя квартира, любить мене. всі ознаки того, що я ніколи не буду працювати.
Іван казав аби ми не спішили з дітьми і я так само цьому раділа, бо навіщо мені дитина так рано? І так ми прожили десять років, я вважаю, що щасливо.
Аж тут він мені каже:
– Я маю іншу, вона має від мене двох дітей і пора мені вже визначитися.
– Але ж ти дітей не хотів? Як так?
– Буває таке, тоді не хотів, а тепер вже по-іншому на це дивлюся.
І ось так в тридцять два роки я була без житла і професії. Почала думати про те, де б заробити, але брали лишень продавчинями і то зарплата лише покривала оренду квартири, а я не хотіла жити з сусідками.
Прийшлося їхати в село, до нашого дому. Там батько вже давно мав нову жінку, вона всім заправляла і зустріла мене не радісно. Але тато сказав, що я маю право жити в нашій хаті і вона якось замовкла. Та й я хоч і відвикла від сільської роботи, але руки наче все напам’ять знали, що робити, як поводитися.
Ніби голова одне думає, а руки вже все зробили.
І так я стала помічати, що мачуха до всього має мудрість: як є погода, то треба хапати. Отак вона про все казала і усе тримала в голові, тато мій за нею йшов і було видно, що урожай і на полі, і в погребі видно.
Та й вона побачила, що я даюся керувати і вже була до мене прихильніша та влаштувала мене в садочок нянею. І, на диво, мені сподобалося бути серед дитячого гамору, хоч колись молодших братів і сестер не хотіла няньчити.
А тут вік напевно підійшов. І була одна дівчинка, яку забирав або тато, або бабуся, але вона була до мене така лагідна. Дуже хотіла аби я була біля неї поки вона засинає, бігала за мною, коли інші дітки гралися між собою. Її все цікавило, що я роблю, силилася мені допомагати.
А одного разу, то вже був вечір, прийшов якийсь чоловік до нашого дому.
– То ви Світлана Василівна?, – питає мене. коли вже й до хати увійшов і з батьком та мачухою привітався.
– Я, а що сталося?
– Та те сталося, що я прийшов вас просити бути моїй доньці за маму. Тільки нічого не кажіть одразу, ви подумайте. Я чоловік без шкідливих звичок, маю добру зарплату, маю господарку, мама мені допомагає, але вона живе окремо. Настя не замовкає, а все про вас розказує, я не моду її вкласти на ніч, бо вона хоче аби Світлана Василівна їй казку читала. Тому я прийшов вас просити або вийти за мене заміж, або звільнитися з роботи, аби донька про вас забула.
– Вибір не великий, – кажу я йому.
Звичайно, мене нічого не влаштовувало, бо з першого погляду Віталій був геть не схожим на мого першого чоловіка-красеня. Але я дуже полюбила Настю і заради неї була готова й заміж вийти.
Отак я й переїхала жити до Віталія, мачуха навіть засмутилася, казала, що дуже робітну невістку матиме Мартинчиха.
А далі вже й мене дитятко знайшлося, Настя раділа сестричці і казала, що буде з нею бавитися. Так і було. Отак я знайшла своє щастя там, де ніколи не хотіла бути. І хто в тому причина, як ви думаєте?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
