Я з Петром живу двадцять років і скажу, що зі мною він геть інша людина став, хоч і кажуть, що люди не міняються, але зі мною мало бути або по-моєму, або ніяк.
Петро все життя пропрацював по закордонах, з однією жінкою у нього не склалося і він в тридцять п’ять оженився на другій, яка йому через два роки привела на світ доньку. Вона сиділа з нею вдома, а він знову їздив по заробітках аби купити їм квартиру. Звичайно, що там чоловіки розслабляються як гаманець дозволяє і причастився Петро до чарки.
Та так, що, коли приїжджав додому, то по два-три тижні отак собі розслаблявся. І якогось дня жінка його не витримала і з його ж квартири його до матері в село і виперла. Мовляв, не треба мені такого чоловіка.
І саме в селі я Петра й зустріла, він був геть на себе не схожий, а я ж його знала ще зі школи, ми вчилися разом, але він був на два роки старшим. Колись я його дуже любила, але він не звертав на мене уваги, далі отак йому життя пішло. Я теж була заміжня і маю сина від першого шлюбу і так само вернулася до батьків, бо не склалося з чоловіком. Син вже був дорослим, тому жив з батьком, бо вчився в місті, а я жила у мами.
І ось ми зустрілися і магазині, Петро прийшов за черговою порцією, а я за продуктами. І він мене впізнав:
– Боже, які люди, – каже мені.
– Та не дуже мене обіймай, бо вже так від тебе чути, – кажу я йому, – терпіти не можу, коли людина в такому стані.
Він так від мене відсторонився і все, я пішла, ще й так думала, чого я такого та й любила. А десь через тиждень приходить до мене на обору:
– Маріє, треба поговорити, – каже мені.
– Ну, заходь, що сталося?, – дивуюся я.
– Та я чув, що ти медсестрою працюєш. То треба мене прокапати. Будеш до мене ходити чи я до тебе?
– Давай я до тебе, – кажу.
І отак я його прокапувала, щоб він прийшов до тями і ми отак говорили, минуле згадували і поступово закохувалися… в моєму випадку ще раз.
Коли Петро прийшов до мене з квітами та подарунком, щоб віддячити, то я сказала, що я не вживаю і йому не раджу.
– То будеш за мною слідкувати аби я не вживав?, – каже мені і квіти простягає.
– Якщо це пропозиція, то я тобі не мама аби за тобою слідкувати, ти вже дорослий і сам справишся.
І отак ми одружилися і він всі ці роки не вживав. Ми зробили в моїй хаті ремонт, Петро виплачував доньці всі аліменти, допоміг їй купити квартиру, коли вона заміж виходила, то дав половину на квартиру. Тобто, стосовно доньки зробив все, що мав зробити батько.
Ми з ним мали невеликий бізнес, тримали дві корови і продавали молоко та молочні продукти, щоб було на що жити, бо я категорично була проти того аби він знову кудись їхав.
Наше життя протікало в спокійній атмосфері, ми жили в любові і повазі. Його раптово не стало і мені аж земля з-під ніг пішла, я не знала, що робити далі з усім тим, чим він так горів і що любив. звичайно, що написала його доньці і дружині, вони прийшли на церемонію і навіть донька просльозилася. А потім отак підходить і каже, що має в моїй же хаті в моєму бізнесі частку! У мене просто слів нема!
– Батько мені винен моє щасливе дитинство, – каже мені.
Мені здається, що він їй всі борги давно віддав. А ви як гадаєте вона права чи ні?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота