– Бабо, а що ви мене не впізнали?, – питає мене онук і крутить гроші в руці.
– Та як, Ромчику, я тебе можу не впізнати?, – я аж руками сплеснула.
– А чого ви мені такі гроші дали? Баба Свєта приїхала і дала мені сто євро.
Най тебе качка копне, як вже я ту сваху люблю з її викаблуками. Жінці сімдесят років, а вона й далі їде в Італію, бо їй там добре. Вже собі тут хати попереробляла, де які паркани, де які меблі, все є, а вона й далі їде в світи. Та як таке може бути кому інтересне? Я маю сімдесят чотири роки, то вже мене так скрутило що я без палиці нікуди не можу й піти, а вона їде в світи.
Але найбільше мене пече за онуків.
Приїде і вже тими грошима сипле направо і наліво, вже діти від неї не відходять, як ті слуги навколо бігають, бо пані канапку зробити, чаю подати, віялом помахати, бо нема чим дихати, так вже в хатах парко.
І онуки так само, поки сумку солодощів не зїдять, то до мене ні ногою.
А як вже й прийдуть, то подивляться на мої пляцки і носом крутять, ні тобі холодцю не з’їдять, ні голубця, ні нічого, бо баба на піцу їх повезла і ще й з собою взяли.
А вона знаєте яка? Прийду я до сина в гості, а вона при мені онуків питає:
– Яку бабусю більше любите?
– Бабусю Свєту, – хором кажуть діти, а вона аж цвіте.
А мені знаєте як? Як я їх від маленького приходила бавити, як я їм скільки разів співала, виносила за ними, за кожну річ розказувала, а скільки на колінкувалася аби вони самі пішли… Один то Бог знає, а вона отак просто показала, що моя праця, то є нуль.
Я синові давно казала – будуй свою хату, не дивися на жінку, бо на схилі літ як приїде теща, то нікому не буде там життя. То він аж тепер почав думати та вимурував коробку, також їздить заробляє на свій куток.
– Як не буде вам з жінкою, то буде синові чи доньці, – кажу я йому, – Треба було швидше думати, а то твоя Ірка всі гроші й проїдала та на одяг пускала. Як мати скільки грошви і не мати ніякого запасу та лиш мамі в рот заглядати? Що то ви є за господарі?
Кажу як є, у мене пенсія три шістсот, то я з неї ще собі відклала тридцять тисяч аби діти мене мали на що нарядити та справити спомин. Я не хочу на дитячих грошах це робити. Лиш одне шкодую, що не можу назбирати на пам’ятник собі. Бо ціни вже так виросли, що я вам кажу.
І от я так все в притик, я все на такому сільському, у мене нема на широку ногу, то я онукові й дала двісті гривень, що він колядував. Та мені ці гроші на десять хлібів, то є місяць що їсти, а він на мене очима лупає, чи я його не впізнала.
А далі на другий день син прийшов і дає мені тисячі.
– Мамо, то вам гроші аби ви дали Романові, коли буде засівати, бо вже дуже Ірина на вас говорила, що ви ніколи не дасте цінного подарунка.
– Сину, ти мені скажи – що то за така наука давати такій малій дитині стільки грошей? Ти колись за десять копійок ходив колядувати, а як давали по п’ятдесят, то була родина і то було дуже багато. І ти ті гроші тримав, ти їх збирав на велосипед чи взуття. А твій Роман за два дні віднесе на лакоминки в магазин. Я не буду такі гроші давати, нічого мені не лишай.
– Мамо, Ірина буде казати.
– Нехай каже, що хоче, я не буду оцими руками таке робити. Та я би мала перед Богом гріх.
– Вічно ви така, не може те й раз поступитися, – гримнув син дверима.
А я от сиджу і думаю – я тут права, але чи зрозуміє мій син, що він помиляється, як ви думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
