Може, якась інша б зрозуміла все після слів подруги, але не я. Ось я вся така розчервонілася виливаю перед нею душу, аж мені вени здулися переповідаю, як я йому говорила, повторювала і наголошувала, а він і жалі за своє.
– Ти розумієш, я говорю-говорю, а він мене не чує! І далі за своє.
А подруга якось так важко зітхнула, а потім каже:
– А ти себе чуєш?
– Я себе прекрасно чую, з слухом все добре, думаю, навіть, сусіди знизу і зверху мене почули.
– Ясно, ти ще не зрозуміла, – сказала подруга і далі почала говорити. Що вона дуже зайнята.
А я це дуже не люблю, оце з дитинства – «підростеш-зрозумієш». Я ж хотіла знати вже і зараз відповідь, чому в моєму житті таке сталося.
Але подруга не стала зі мною церемонитися і сказала:
– Я не буду витрачати на тебе час аби переливати з пустого в порожнє.
Я образилася і пішла додому. Вдома все було так, як я й залишила: гора немитого посуду, діти за комп’ютером і чоловік приповзе десь о дев’ятій.
Пішла готувати вечерю і все потекло, як зазвичай.
Зранку чоловік благав про ковточок води, обіцяв більше ніколи так не робити, просив грошей, а я трясла перед ним гаманцем, в якому не було навіть маленького чека.
А потім до мене приїхала мама з цілою папкою, навіть, інструкцією, як чоловіка відмолити, бо це все за якісь мої гріхи.
– Доню, Бог тобі поможе, головне молитися і він дасть тобі сили з цим жити.
І ось тут до мене почало потроху й доходити. Справа в тому, що моя мама була тією святою жінкою питущого чоловіка. На неї дивилися з захопленням, бо кожна розуміла, що таке нести на своїх плечах ніхто не може, а от моя мама могла. Вона була Титаном, який тримав на своїх плечах нашу родину.
Але що то була за родина? Як згадаю, то й досі той запах в носі.
Я ніколи не хотіла повторити її долю і не розуміла, чому мама не піде від нього.
– Бо він без нас пропаде, – казала мама і замочувала постільне.
Але потім я бачила, як тато просив у неї грошей, як благоговійно дивився як вона наливає розсолу, як дякував, що вона у нього є. Тоді мама була щаслива.
І я згадала, що моє терпіння не стало з роками меншим, а навпаки. І це не зміниться. Саме так – це не зміниться. Ось що треба прийняти, що не треба чекати того часу, коли вас винагородять за терпіння і розуміння, повісять медаль за мужність. Цього ніколи не буде.
Чоловіка відправила до матері, сама живу з дітьми, наче на світ народилася, як же легко! Як спокійно лягати спати і знати, що тебе ніщо не розбудить, не треба бігати з відром, не треба встати раніше аби все прибрати перед дітьми.
– Ти сама себе винагородила, – каже подруга, – я тобі навіть медаль вирізала з картонки «За волю».
– Звідки ти час маєш на такі дурниці? І ти матимеш, повір. Все налагодиться і ти будеш мати час на все, чого захочеш.
Моя мати проти того, що я зробила, каже, що так чинити не гідно, адже я обіцялася бути з чоловіком в важкі і добрі часи.
– У нього зараз важкий період, а колись буде й добрий.
– Ти з батьком дочекалася доброго періоду?
Чогось мовчить.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
