Я сучасна, тридцятирічна жінка — філософ. Маю ступінь кандидата наук, своє житло, яке дісталося мені від бабусі. Квартира невелика, але наповнена теплими спогадами. Тільки є одна проблема, яка не дає мені жити спокійно.
Я почуваюся в ній дуже самотньою. У мене аж серце стискається. Створити сім’ю у мене не вийшло. Чоловіків зустрічала багато, але одні з них байдикували, а інші поводилися, як діти — досі так і не подорослішали.
Одного вечора я затрималася допізна на кафедрі. Це вже не вперше. Сиджу. А куди поспішати? Навіщо їхати додому, якщо на мене там ніхто не чекає. Там порожньо і сумно. Старі шпалери, кран, який капає, темні штори, які не пропускають сонячне світло.
Після роботи я вирішила пройтися. Яскраві вітрини магазинів і ресторанів хоч якось відволікають від поганих думок. Тільки вечір виявився не таким спокійним, як я передбачала. Пролунав телефонний дзвінок.
— Жінко! Від тебе одні проблеми! — тараторить моя сусідка, з якою у нас натягнуті, складні стосунки, — Я на тебе в суд подам!
— Привіт, Валю, — перебиваю я, — Спокійно. Що цього разу, сталося?
— Спокійно? Спокійно? — лементує, переходячи на вищу тональність, сусідка, — Ти мене залила гарячою водою. Я лише нещодавно зробила ремонт, а ти. Ми знесемо двері, якщо через десять хвилин не приїдеш. Вода вже на сходовій клітці.
Я злякалась. Справа серйозна. Зловила таксі, їду додому. Поки їхала, уявляла, як сусіди будуть обурюватися. Страшно подумати, яких збитків я їм заподіяла. Зрозуміла, що мої вихідні зіпсовані.
Приїхала. Виявилося, що все набагато гірше, ніж я собі уявляла. Вся моя квартира була залита водою, все плавало. От тільки значно більше діймало гудіння сусідів, яких я затопила.
— Гляньте, гляньте на неї! — прицмокує літня жінка, — Йде наша королева. Ніс догори задерла, нікого не бачить.
— З’явилася! Безсовісна! — підтримує інша, — У таких совісті ніколи не було.
— Вибачте, я зараз,— виправдовуюсь, — Все виправлю. Воду перекрию. Слюсаря викличу.
— Ти подивись, що ти наробила! — підтакує юрбі жінка, — Що очима безсоромними кліпаєш? Сказати нічого?
— Звідки у неї совість? — підводить підсумок інша жінка, — Їй тільки гривою махати, а про совість вона і не чула.
Я готова була прийняти справедливе обурення людей викликане заподіяною мною шкодою. Але образи перейшли всі межі. Мене трясло. Я поспішила зайти в квартиру.
— Тобі треба знайти собі нормального чоловіка, а не вештатися ночами! Філософа з себе корчити!, — гукали мені вслід, — Хоча який нормальний чоловік на таку подивиться.
Я забігла до квартири і розревілася. Час вже був пізній — пів на першу ночі. Який сантехнік погодиться виїхати так пізно. Почала обдзвонювати всі номери сантехніків, які знайшла в інтернеті. У відповідь або кидали слухавку, або нетактовно відмовляли. Я хлипала від несправедливості, але не здавалася. Мені все ж пощастило. Чоловік з приємним голосом спокійно і уважно вислухав, та прийняв мій виклик.
— Щиро дякую, що не відмовили, — подякувала я, — Ось моя адреса. — Я назвала.
— Не хвилюйтеся, — додав чоловік, — Все буде добре! І дивіться на все філософськи.
Через півгодини він вже стояв біля дверей моєї квартири. Молодий, ставний, абсолютно не схожий на сантехніка.
— А, Ви?, — подивилася я, і підозріло запитала, — Ви, точно сантехнік?
Він лише посміхнувся у відповідь і зайшов у квартиру, не сказавши ні слова. Потім, попрямував на кухню, наспівуючи пісеньку. Я не встигла отямитися, як робота була закінчена. Міркую, скільки він з мене візьме за такий пізній виклик.
— Ну, що давайте прибирати воду! — звертається він до мене, витираючи руки, — Килими на балкон виносити?
Я від несподіванки відкрила рот. Не чекаючи моєї відповіді, він згорнув і виніс їх на балкон.
— Потім треба буде розібратися з сусідами, — діловито пропонує він, — Оцінити масштаб збитку. Комусь навіть доведеться зробити ремонт. Роботи тут до весни.
Я була ошелешена. Втомилася від пережитого за ніч, а тут таке. Невже цей незнайомий чоловік збирається сидіти тут аж до весни?
— А Ви і ремонти робити вмієте? — з ввічливості цікавлюся я, — Це дорого?
Він подивився мені в очі, потім повернув голову і глянув на мою величезну книжкову шафу, заповнену філософською літературою.
— Напевно філософ такі безглузді питань не задає, — з посмішкою говорить він, — Я ж пропоную, значить вмію.
Я сприйняла його відповідь, як насмішку.
— Мене тут сусідки, як тільки не називали, — чмихаючи носом образилася я, — А зараз бачу, що і ви туди ж. Чому всі прагнуть мене образити?
— Вибачте, — винувато усміхнувся чоловік, — Я не хотів вас образити, лише запропонувати свою допомогу.
— Ви справді хочете допомогти? — дивуюся я, — Вирішувати мої проблеми? Стирчати поруч зі мною, аж до весни?
— Думаю, що не лише до весни, — хитро засміявся він, — Роботи багато. Напевно, доведеться затриматися у вас на довше.
— Та, поясніть вже, —нервувала я, — Хто ви насправді такий? На сантехніка ви геть не схожі.
Він поклав розвідний ключ на кухонний гарнітур і запропонував присісти. Його історія зацікавила. Виявилося, він ніякий не сантехнік. Більш того, він викладав філософію в іншому вищому навчальному закладі. Рік тому дружина зрадила його з професором з їхньої кафедри і пішла.
— Ти так нічого й не добився в своєму житті, — сказала вона наостанок, — Ніякий ти не філософ. Все, що ти вмієш — міняти труби.
— Це правда! — зізнається Ігор. — Адже мої батьки були інженерами-будівельниками, тому навчили мене ремеслу.
Він зібрав речі і поїхав в інше місто. Влаштуватися за фахом поки не виходило, а жити на щось треба. Ось і працював сантехніком. На його оголошення я і натрапила. Ми так захоплено розмовляли, сидячи за столом на кухні, що не помітили, як за вікном зійшло сонце. За цю ніч ми обговорили все, що нас хвилювало: вірність, любов, зраду, самотність. Все за одну ніч.
Ми зрозуміли, що є спорідненими душами. Закохалися одне в одного, мов підлітки. А через 8 місяців одружилися. Я щаслива. Насолоджуюся кожною миттю, проведеною разом із ним. Здається, що він — це все, що мені потрібно. Хтось скаже, що це доросла казка, в яку дуже важко повірити. Та я радію, що того вечора натрапила саме на його оголошення.
Не було б щастя, та нещастя допомогло.
Фото ілюстративне.