fbpx

Приїхала я з заробітків додому до мами, але зовсім не рада тому, а ще й Олег тут ходить та жалю додає. Як виявилося, нічого я не заробила за ці п’ятнадцять років, а лише втратила

Ми з ним зустрічалися, так давно, але для мене тепер, ніби, вчора. Ми жили на одній вулиці і батьки нас сватали з дитинства:

– Любко, вже твій кавалєр сопливий під вікнами та кличе тебе на сани, – сміється бабуся.

А я лиш дивуюся, чому «кавалєр», якщо то Олег і він вчепиться міцно за шворку санок і буде так швидко бігти, що мені аж сніг летітиме в обличчя і я не могтиму не верещати від захвату, ні крикнути «Стій», коли велетенська кучугура стане на нашому шляху.

Далі ми ходили разом в школу і на танці. Якось так сталося, що ми почали зустрічатися, доволі несподівано для нас обох, але прогнозовано для інших.

Це були чудесні стосунки, ніжні і щирі, такі рідні і теплі. Я йому вірила безумовно, а він мені, але я спромоглася все зіпсувати…

Ми вже кілька років зустрічалися і я розуміла, що скоро він освідчиться і мені прийдеться сказати «так», але… Олег був Олегом – рідним, але абсолютно не тим хлопцем, за яким бігають дівчата: без романтичних залицянь з трояндами (польові квіти я не рахувала і ті, які він крав на шкільній клумбі та в тітки Параски), без машини, без дорогих подарунків…

Так багато було «без» тоді, коли інші дівчата, яких я вважала не настільки гарними, мали це все. А ще мама додавала перцю:

– Ой, доброго господаря ти нам приведеш – в них роки паркан перекошений і не лагодять, то й у нас таким хазяїном буде?

Якось я натякнула Олегу, що хотіла б аби й у нас це все було – щоб возив на машині і мені знову свистіло у вухах, щоб квіти і зустрічі при зорях…

Олег нічого не сказав, але того року він подався вперше на заробітки в іншу країну і надовго. Тоді зв’язку такого не було, як зараз, коли можеш бачити і поговорити щодня, тому ми спілкувалися раз в місяць і то треба було бігти на пошту та замовляти дзвінок…

Поки він був там, мені зустрівся інший, нічого особливого, але у нього була машина і він кожного вечора приїздив до нас на вулицю та возив нас з подругами по сільських клубах. То було нічого такого, звичайний флірт, який грів мені самолюбство.

Олег пригнав з-за кордону машину і дізнався, що я дуже весело проводила час. Він спитав і я віджартувалася, але тріщина у стосунках пішла…

Я упущу всі ті дурниці, які я коїла, а він відповідав, але ми розійшлися.

Я, навіть, була в нього на весіллі – вся красива і «крута», хай дивиться на мене і жаліє довіку.

Далі я поїхала за кордон, бо плітки та пересуди мене дратували.

– Я його кинула, а не він мене, – говорила я на співчутливі слова подруг, – Є за ким жаліти! То ж Олег! Я собі такого чоловіка знайду, що ви всі лікті кусатимете!

Я поїхала на рік, але залишилася на більше. Життя там летіло, крутило мене, я була в багатьох країнах, бачила гарні міста та краєвиди, але я не мала свого рідного кутка. Я сумувала за домом і всі свої гроші вкладала в батьківську хату і тішилася, що мені там дуже добре і тепло.

Зараз я вернулася додому, але мені нема чим похвалитися – я не знайшла ні чоловіка, не маю й дітей. Я заробила багато грошей, але що вони мені дали?

Олег приводить до матері своїх дітей і тоді я боюся виходити на двір, щоб він не побачив мене та не спитав таке дурне питання «Як життя», бо я б мала сказати правду – гірше, ніж я уявляла…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page