Машину вона вела впевнено, великі калюжі старанно об’їжджала, їхала в рідне село, до рідної домівки. Провести тут відпустку вирішила ще влітку, речі зібрала теплі, затишні, улюблені: два пледи, піжама, шерстяні шкарпетки, книги, дорога кава, хороший чай. Кіт на ім’я Барон гордо і незворушно лежав на сумках, байдуже дивився у вікно, ніби всі два роки життя тільки й робив, що їздив в автомобілі. У село, так в село, аби годувати не забували та гладили частіше.
Раніше у відпустку відправлялися завжди на море. Чоловіка не стало рік тому і в душі ще живе біль втрати, у сина своя сім’я, інші інтереси, і морем вона перенаситилася сповна. Хочеться побродити по лісі, подихати густим ароматом хвої, збирати гриби, готувати печеню з білих і солити вовнянки зі смородиновим листям, ласувати брусницею і варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, почути, як жалібно прощаються і відлітають на південь лелеки і сказати їм: повертайтеся. Що це, питала вона себе, чому так хочеться шльопати босими ногами по чисто вимитих широких, фарбованих мостинах, сидіти на лавочці біля грубки з книгою і, час від часу, ворушити гачком догораючі полінця, хочеться побачити нічне небо в ластовинні-зірках, щоб воно прямо куполом було видне, щоб починалося від самої землі, а не від даху сусідньої багатоповерхівки. Вранці від співу птахів, від звуків природи хочеться прокинутися, а не від шуму машин. Може це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Чи так буває, коли тобі за 40?
Село населене, є продуктовий магазинчик і, якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, є вересень на календарі.
Іноді приходить думка залишитися в будиночку на зиму, але ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, витягти на світ божий потаємні мрії і втілити їх в реальність, У всякому разі, якщо стане складно, можна повернутися в будь-який момент.
Барон вийшов з машини, боязко позираючи на всі боки і притискаючись до ніг, немов вірна собака: трава така висока, в ній можуть ховатися вороги. Хлопець він міський, привчений до квартирного способу життя, а тут зарості якісь, пташки співають, метелики пурхають.
Двері розкрила навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров з сараю. Піч два рази невдоволено плюнула клубами диму в будинок, а потім подобріла, заспокоїлася, сухі дрова потріскували, розгорілися. Наводила порядки, засукавши рукава, перекушувала бутербродами, намазуючи скибочки хрусткого багета ситним арахісовим маслом і запиваючи чаєм. Барон, підкріпився шматочком вареної курки і дивився на її метушню, влаштувавшись в кріслі. А вона раптом, викручуючи ганчірку для підлоги, зловила себе на тому, що співає. Слова пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив з якогось фільму. Сама собі здивувалася, давно не співала.
Вересень – місяць збору урожаю в селі: в той же день вона купила у найближчих сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду і заглянула в місцевий магазинчик.
У лазні пахло завареними травами, сріблилася студена колодязна вода у відрах, сердито шипіла розпечена камниця. Жар обволікав, огортав, пестив, зігрівав кожну клітинку і тим приємніше було облити себе прохолодною водою. Відпочивала на ганку, загорнувшись в пухнастий махровий халат. У ранніх осінніх сутінках затишно світилися вікна на будинках, гавкали собаки. На небі боженька включив Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, похитуючи ногою в хутряному тапку біля теплого каміна. Гарячі дрова час від часу пирхали, іскрилися, а іскри летіли вниз, на землю. Ой, дивіться, зірка падає, говорили в цей час люди.
Барон знайшов в траві жабу і не знав, що тепер з нею робити. Вечір пах фіалкою, стиглою малиною і яблуком.
Поки в старенькій духовці рум’янився капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий стиглий помідор, сир і житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай з корицею. Вечеря вийшов пізня, але смачна.
Вранці прокидалася рано, йшла в ліс. Дихала, нюхала, посміхалася, говорила з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася окрайцем хліба з білкою. Гриби запікала в сметані, з стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.
Вересень балував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, немов відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, обіймав вечорами за плечі теплим картатим пледом, зігрівав ноги м’якими вовняними шкарпетками, садовив на ту саму лавочку і подавав в руки улюблену книгу.
Барон і раніше не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але із задоволенням виходив вечорами на ганок, щоб помилуватися зоряним небом разом з господинею. Сусід днями скосив траву навколо будинку і тепер тут пахне кавуном. У скошеній траві шарудять мишенята, збирають сухі травинки: стара миша змотує траву в клубки і зв’яже для холодної зими велику теплу ковдру, що пахне солодкою конюшиною.
В один із днів вибралася на місцеве кладовище, прибратися на рідних горбиках. У біля одного зі свіжих горбків лежав собака. Звичайний дворняжка, невеликий, худий, з тужливими очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди потім пояснили: відійшла у засвіти недавно бабуся одна, самотня, ось її собака тепер сиротою залишився, все цілими днями тупцює там.
Вона прийшла вранці, присіла поруч з цим втіленням печалі і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть і нічого з цим не поробиш, їх не повернути, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких людей і розуміє його горе. Тільки є час для смутку і є для радості. Час для смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алькою, говорила вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в будинку, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете будинок охороняти, я – їздити на роботу. Взимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, зліпимо снігову бабу, нарядимо на Новий рік ялинку, зробимо годівницю для птахів. Ходімо, Алько, я дам тобі теплого супу, покришу туди булку, все буде добре. І собака пішов.
…У листопаді, на підморожену землю випав сніг. Сонячних днів в останній місяць осені було мало, але це не заважало їхньому щастю. Воно, це щастя, було поруч, тут і зараз, в кожній дрібниці і не залежало від погоди: в чашці чаю, в вазочці з варенням, в калейдоскопі фарб приголомшливих світанків, в відталому від горя собаці, що в цю мить уплітає кашу, в притихлій, засинаючій до весни природі, в кислому клубку плюшевого соні-кота, навіть у запаху гіркого диму палаючої лазні було щастя і в звуках води, що набиралася у відро з колодязя. Не страшні морози і холоди, якщо на серці тепло, а в домі затишно. У кожної людини повинен бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути неприємності. Вона знайшла це місце.
Мам, а ти що, в місто жити НЕ переїздиш, скоро зима, питав син по телефону. Я не можу, я Альці обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде весело. Тут чудово! Я лижі на горищі знайшла, дві пари. Рибу запечу з травами… Вона говорила і посміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася укрити світ пухнастою товстою ковдрою.
Автор: Gаnsefedern.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
