Обідня перерва добігала кінця. Я пришвидшила крок, щоб вчасно прийти на роботу, і не зразу помітила жінку, що мене наздоганяла.
– Ви наче тікаєте від мене. Я швидше, а ви собі, – засміялася та, відхекуючись.
– Даруйте, не побачила вас, бо поспішаю, боюсь на роботу запізнитися, тому й прискорилася, – пояснила я, зніяковівши. – Та й, взагалі, я завжди ходжу, нікого не помічаючи. Все задумана. Мені вже багато людей про це говорили, – сказала я, наче оправдовуючись.
За матеріалами – Наш день.
– А нам по дорозі, – повідомила Леся, так звали мою знайому, з якою я не бачилася, мабуть, з вісім років. – Як живете? – запитала вона.
– У мене нічого не змінилося. Діти виросли, розлетілися з дому, – сказала я. – Тільки й усього.
– А чоловік?
– Чоловік, як чоловік, нічого особливого.
– А ось я – розлучаюся. Уже заяву написала.
– А чому? У вас же діти? – здивувалася я.
– Вісім років я боролася за щастя, а все марно. Горбатого й могила не виправить, як то кажуть в народі.
Леся спохмурніла. Її очі потьмяніли, наче погасли. Вона важко опустила голову і продовжила свою сумну оповідь.
– Він першої дитини своєї не визнав. Я знала, що у нього є дівчина, та не порушувала цієї теми ніколи, бо ж любила його безмежно. Спочатку, наче все було добре, а потім він почав мав інших жінок. Додому приходив під ранок, деколи взагалі не ночував, відкрито в машині інших возив. Я ж усю свою любов дітям віддавала. Дві донечки, як дві перепілочки в мене, мов намальовані. А Олег прийде опівночі, потім спить до обіду. Ми ж, як ті миші, по хаті тихо ходимо, щоб не розбудити його. У мене завжди і прибрано, і зварено, і випрано. Годила йому, як могла, а він з мене насміхався, блідою поганкою називав.
– Ой, довго ви йому терпіли! – вирвалось у мене.
– Терпіла, – продовжила Леся, і я побачила, як сльози заблищали на її очах.
– Якось я прочитала в журналі, що коли жінка терпить чоловікові, то він обирає її за мішень, і гноблячи, утворює драматичне коло. Жінці з нього вирватись дуже важко, майже неможливо. Лише сильна жінка може це зробити. Що я потрапила у таке коло, усвідомила лиш тепер, а раніше я керувалася загальновідомим правилом, що за щастя треба боротися. Я і просила його, і молила, бігаючи за любасками. Навіть телефонувала одній, розповідала, що Олег одружений чоловік, двох дітей має, та вона лишень посміялася з мене, – продовжила жінка.
Хвилинку помовчала і додала.
– Вже два місяці як його немає, в село до батьків поїхав. Діти питають, де тато, а я не знаю, що їм сказати. Нещодавно на ринку зустрілися очі-в-очі, діти кинулися до нього, а він втік. Тікав від рідних дітей, наче чужак, то це тато?
– Ну все, все, заспокійтеся. Ви відрізали цю частину свого життя, на тому крапка. Нехай вам щастить і нехай Бог вас оберігає з вашими діточками, – побажала я Лесі. – Ви ще зустрінете своє щастя!
– Не знаю. Моє серце ще не на місці. Щось в хаті стукне, а я думаю – він прийшов, покаятися хоче, пробачення попросити.
– А те кляте драматичне коло ще її тримає, – подумала я, глянувши на сумний силует жінки, що віддалялася від мене…
Автор – Раїса ОБШАРСЬКА.
Фото – pixabay.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!