Знаєте, в нашій родині виходило так, що все чого я досягла, що я зробила у своєму житті, мама завжди намагалась виставити як своє досягнення.
Чесно, це вже стало як даність у нашій родині. Іноді я навіть думаю: а чи є в моєму житті хоч щось, за що мама не приписала б собі заслуги?
— Раїсо, якби не я, ти б ніколи не закінчила школу з такими оцінками, — говорила вона при сусідці, доки я мовчки готувала чай. — Я ж за нею весь час слідкувала! Знаєш, як це важко? Кожен зошит перевірити, кожну книжку переглянути.
Я ледь не пирснула від обурення, але стрималася. Сусідка кивала і хвалила мою маму, мовляв, яка вона героїчна. А я згадувала, як самостійно вчила ті довгі параграфи, як ночами сиділа за підручниками, коли інші діти вже давно спали.
Мама ж тоді переважно дивилася телевізор або вимовляла мені за те, що я засиджуюсь. Вона ніколи і нічим мені не допомогла, не поцікавилась навіть, як я навчаюсь.
Для неї материнство: нагодувати, одягнути і говорити що я щось не так роблю. Тато повністю утримував мене, передаючи мамі кругленькі суми щомісячно. А мама? Мама просто була.
Коли я закінчила університет із червоним дипломом, історія повторилась.
— Оце я доньку виховала! — вихвалялася мама на святкуванні. — Якщо б я не контролювала, то де б вона тепер була?
Контролювала? Та якби ви знали, що мама зробила одразу після мого випускного в школі! Вона виставила мене з дому, сказавши: «Все, доросла, тепер давай сама».
Жодної гривні чи будь-якої підтримки за роки мого навчання в університеті я від неї не отримала. Але вона того не пам’ятала, вона вирішила, що і червоний диплом її заслуга.
Коли я нарешті знайшла хорошу роботу, мама знову з’явилася на горизонті.
— Оце я тобі напрямок підказала! — сказала вона, коли дізналася про мою посаду. Я лише скептично подивилася на неї.
— Мамо, я все зробила сама. Ніхто мені не допомагав. Ані грошей, ані поради, ані підтримки, — не витримала я.
— Та що ти розумієш! — відмахнулась вона. — Без мого виховання ти б нічого не досягла. Не можна бути такою невдячною.
Я вирішила не сперечатися. Та й з ким? Якби не знати як усе було насправді, то її щира впевненість у власній правоті і у власних досягненнях будь кого переконала у тому, що вона ледь не свята.
Пік нашої історії настав, коли я нарешті заробила на власну квартиру. Це була моя мрія. Моя перемога. Я кожну копійку відкладала, відмовляючи собі в багатьох речах.
І ось, коли я тільки-но закінчила облаштовувати свій новий дім, мама прийшла з валізами. Так просто і без попередження вона одного дня постукала у мої двері.
— Що це? — запитала я, дивлячись на неї і на її багаж.
— Як це що? Я до тебе переїжджаю, — спокійно відповіла вона, наче це було щось очевидне. — Це ж завдяки мені ти маєш цю квартиру. Тепер твоя черга дбати про мене. Я ж твоя мама.
Я оторопіла. Моя квартира? Завдяки їй?
— Мамо, ти серйозно? — запитала я, намагаючись стриматися. — Ти жодного разу не допомогла мені ні фінансово, ні морально. Як ти можеш так казати?
Мама зітхнула і з образою подивилася на мене.
— Ти що, мене виставиш на вулицю? Я стільки для тебе зробила, а ти так зі мною поводишся?
Це був той момент, коли в мені щось перемкнулось. Я вже не могла терпіти.
— Мамо, ти завжди приписувала собі мої досягнення. Але давай будемо чесними: все, що в мене є, я зробила сама! — Я подивилася їй прямо в очі. — Ти виставила мене з дому після школи і сказала «далі сама». І я впоралась. Але ти до цього не маєш жодного відношення. У тебе є власний дім, іди туди. Тут ти не житимеш ніколи.
Мама ображено хмикнула і пішла геть. Але, то не кінець історії, бо ж до мене зателефонували того дня і бабуся і тітки і сусідка з якою ми підтримували теплі і дружні стосунки.
Кожен мене картав, кожен намагався мені нагадати, завдяки кому я маю те, що я маю. А мама моя не заслужила на таке ставлення від єдиної дитини у яку вклала всю себе.
Так, вона – моя мама. Вона мене виростила. Але от що я скажу: ростити дитину і бути їй справжньою мамою, то дві різні речі. Своїй мамі я нічого не винна.
Ну от скажіть, хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
