Коли я прийшла до неї поговорити, то вона мені двері не відкрила. Хоч і заглядала з-за фіранки чи я ще перед дверима.
Мої брати і сестри так само на стороні матері, а старший брат ще й сказав:
– Я пам’ятаю більше, ніж ти, тому не можу тобі пробачити.
Але вся справа якраз і в цьому – я ж не пам’ятаю того, що пам’ятають вони, тому батько в моїх спогадах дає мені цукерку, відганяє від мене пса сусідського і робить мені літачок, щоб я його кидала дальше за всіх, спеціально так робить крила та хвіст аби він летів якнайдалі.
Коли мені було п’ять років, то ми переїхали в це село, звідки мама родом. Про тата було заборонено говорити і питатися, бо мама так дивилася, а брат міг і провчити.
Тому я звикла до того, що не треба розпитувати за нього нічого.
З уривків фраз мами і її подруг, зі слів сестер і братів я склала уяву про цього чоловіка.
Ми жили в нього і наче все було добре, бо він був трактористом і непоганим, але люди дуже вже навчили його частуватися і він тоді приходив до хати, а ми з хати.
Мама не витримала і зібрала нас та й поїхала до своїх батьків, а нас четверо, дідусь і бабуся були не в захваті.
– Шкода мені тебе, дитино, – казала бабуся мамі, – дуже важко прийдеться тобі працювати і ніхто не стане на підмогу. Бо не піде ніхто на стільки дітей.
Так і було, мама дуже важко працювала, у неї руки такі були загрубілі, що вона брала каструлю з вогню за вушка і не кривилася.
Але якось і ми старші ставали, і помагали мамі, і світ змінювався на краще, вже й пральну машинку ми мали і навіть мріяли провести воду до хати.
А далі мрії залишилися мріями, бо ми почали виходити заміж і вже для своїх будинків старалися зробити найкраще, а в мами все так і лишилося.
Пройшло сорок років. бо мені сорок п’ять зараз, як дідусь мене гукнув біля воріт.
– Чи є тут Галя Морозюк?
– Я Галя, але вже не Морозюк.
– Я твій батько, – каже просто і заходить на подвір’я, – як довго я вас шукав.
І що я мала зробити на думку рідних? Я йому дала напитися, нагодувала і він почав слізно мене молити дати йому притулок. Далі показав паспорт і наші дитячі фото у нього були, у нас теж такі є.
Я його й залишила в кухні жити, він помився, в чисте одягнувся і я його ще постригла. І за цими клопотами не одразу й зрозуміла, що в селі звістки дуже швидко розходяться.
І ось вже мама зателефонувала, навіть, не прийшла на батька дивитися і сказала, що не хоче мене знати.
Я тоді до брата старшого зателефонувала, а він і розповів, як батько себе вів і теж повністю на стороні матері.
– Хай йде, де досі жив, – сказали всі.
І я не знаю, що робити, бо він мало їсть, все сидить на лавочці і наче чогось чекає, говоримо ми мало, він все дякує мені за кожен шматок. Ну не можу я його виставити. Як мені це пояснити іншим, бо я не готова так само бути самотньою, як зараз. Ми ж велика родина і я звикла до гостей і балачок, а тут ніхто й не прийде на батька подивитися. Як бути?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
