Рішення прийшло саме собою до голови. Я аж підскочила на радощах: ну от і вихід, чого раніше не додала два до двох? Швидко вискочила з квартири і до сусідки: “Збирайтесь тьоть Тань, їдемо у ваш дім новий”.
Сусідка вислухала мене уважно раз по раз зітхаючи:
— Так не зручно, Жанночко! Ти ж розумієш, що то не на день і не на два? А, як продавати дім надумаєш, то як?
— Збирайтесь, я вам кажу, – швидю бабусю, – Чи вам так хочеться тут залишатись?
Старенька вже й зібрана була. Та й який у неї статок – один пакет і стара ваза х чеського кришталю.
— Ну ось і все, – зітхнула важко, переступаючи поріг квартири, яка колись була їй домом, – Хай живуть здорові, Бог їм суддя.
От так тримаючись за мою руку, мов дитя мале, вона і увійшла до моєї рідної хати. Озирнулась, сіла не сміливо на краєчок ліжка, зітхнула гірко:
— Як же так життя повернуло, що я у приймах буду на старості? Чим я те заслужила, доню? – захлипала мов дитя мале.
Зі своєю сусідкою, старенькою тіткою Тетяною, я познайомилась через доньку. Орендувала квартиру невелику після розлучення, намагалась і працювати і бути хорошою мамою дворічній Лізоньці, але ніяк не виходило. З такими дітьми потрібна допомога:
— Доню, а ти спиш узагалі? – торкнула мене за плече бабуся Таня, коли я заснула наглядаючи за донькою що бавилась на дитячому майданчику. – Я ж бачу, що йдеш рано, приходиш пізно, а світло у тебе не вимикається до четвертої. Може чим допомогти, я сусідка твоя.
От так у нас і зав’язалась дружба. Бабуся Таня, яка жила двері у двері з нами, стала моїй дитині за рідну бабусю. Якщо Лізонька занедужає, та прийде і доки я на роботі сидить з малою. Але коли я повертаюсь вона не йде:
— Я маю час, іди поспи, дитино.
Я слухняно брала ковдру і подушку і йшла на диван у кухню, аби заснути міцним сном, бо ж уже за кілька годин після того, як вкладу малу спати, повинна була б сідати до комп’ютера працювати.
Я довгий час не знала, як і чим живе моя сусідка. По краплі я складала пазл її життя і чим більше дізнавалась, тим більше жаліла свою рятівницю.
Колись квартира у якій вона мешкала належала її батькам. Тато оженився вдруге після того, як не стало рідної матері Тетяни і в мачухи був син – Олексій.
Не знаю, чи то справді між не рідним братом і сестрою були такі стосунки гарні, та коли не стало батьків їхніх у тій квартирі вони залишились удвох:
— А що я мала його виставити? Такий же сирота як і я. Та й три кімнати одній мені? От і залишився. Я сім’ї не мала, він же як оженився то й діти його там уже з’явились на світ.
Дітей у Олексія було двоє і їх ростити допомагала тітка Таня, бо ж своєї сім’ї жінка ніколи не мала.
— Як племінник старший оженитись надумав то так і стало питання із житлом. У сватів була гарна сума на покладі але не достатня для того, аби придбати квартиру окрему. Ну так порадились і вирішили ту трикімнатну продати. Молодим дали частину грошей на квартиру, а ми всі переїхали у двокімнатну. Ось цю, – зітхає гірко.
Ще поки брат був живим то до Тетяни усі ставились гарно. Та й вона мала гарну роботу, приносила додому чималу зарплатню, яка чи не вся йшла у спільний котел.
А вже як брата не стало і вийшла Таня на пенсію, так раптом усім вона стала зайва і чужа.
— Кімнати окремої не мала я, спала на кухні. Ще поки на роботу ходила, то й не помітно якось, прийшла поспала і знову на роботу. А вже як на пенсії, то я на кухні а вони усі невдоволені: “Пішли б ви бабусю у парк, чи сквер. Чого отут сидите? Не бачите – місця обмаль?”.
От так гуляючи вона мене і зустріла. Поки з Лізою вона мені допомагала, то рідко у тій квартирі і з’являлась, а як я вдруге заміж вийшла і в декрет пішла, то вже геть скрутно стало старенькій.
— Жанночко, а впустиш на ніч? – одного дня попросила вона. – Катя так розходилась. У них гості, готують, а тут я на кухні спати мощусь.
А вже наступного дня я її аж серед ночі з лавки привела до себе, бо знову її “рідні” попросили кудись дітись, бо місця мало і вона заважає.
Рішення прийшло у мою голову якось саме собою. Аж шкода стало, що я раніше до того не додумалась. У мене ж в селі стояв пусткою дім матері. Їздила я туди на день другий, та все більше він пустував. Город заростав, як і улюблений мамин квітник.
Як же я люблю я їздити додому. Рідко виходить, бо діти й робота, але коли їду – заряджаюсь енергією і позитивом на довго. Рідний дім стрічає світлими вікнами і запахом печених пиріжків. Об ногу треться чорний кіт, а до воріт біжать зустрічати наввипередки бабуся Таня і здоровенний пес Карат:
— Діточки приїхали, хороші мої, – горне нас до себе бабуся. Веде до хати накриває стіл, сідає слухати Лізончині новини і радіє успіхам і першим словам онука Павлика.
А я тішусь і тихенько втираю сльозу. Наш дім знову живий. Знову цокає годинник і в грубці весело потріскують дрова. Мені є куди приїхати. Мене чекають. Нам радіють.
А хіба це не головне у житті?
Головна картинка ілюстративна.