Родини Лазаревичів і Карпенків пов’язувала багатолітня дружба: від покоління батьків – Едуарда та Бориса – до покоління внуків. На внуках вона й закінчилася. Дружнім взаєминам поставив крапку сорокап’ятирічний Артур Едуардович, директор мережі АЗС, що вчетверте був одружений на двадцятишестирічній внучці татового друга Бориса.
Хоч Карпенки були проти, щоб єдина дочка Вероніка виходила заміж за їхнього ровесника, але врешті дали згоду, незважаючи на те, що друг Артур мав сина від третього шлюбу. Вони вірили, що попередні дружини, як говорив Артур, його не кохали, а просто залазили в його кишеню, вимагали коштовних подарунків, відпочинку на дорогих курортах світу. А їхня донька – повна протилежність таким жінкам. У шлюбному контракті вона навіть відмовилася від частини майна Артура в разі їхнього розлучення.
Обидві родини були впевнені, що Артур ніколи не розлучиться з Веронікою, що це його лебедине кохання, що шануватиме молоду дружину за її відданість і вірність. Карпенки мріяли про внуків, Вероніка хотіла, щоб дітей у них було не менше трьох. Старші Лазаревичі вже мали десятилітнього внука Віталія, спадкоємця синового майна, і не дуже переймалися, натомість вдавали, що також дуже чекають потомства від Артура та Вероніки.
Але останній шлюб молодшого Лазаревича тривав найкоротше – всього два з половиною роки. Постійні прохання дружини, що вона дуже хоче стати мамою їхньої дитини, поставив край цим стосункам, бо він цього категорично не хотів. Син у нього є, на нього перепише все нажите.
Артур задумався про чергове розлучення. Чому ж взагалі він стільки разів одружувався? Бо вважав, що статус сімейного чоловіка додає йому, успішному керівникові і благодійнику, ваги в суспільстві. Шлюби з першими двома тривали по три роки. Дітей не було, бо жили для себе. Перші жінки, насправді, більше любили його гроші. З третьою прожив найдовше – сім років, але …пройшла любов, зів’яли помідори, а за сина він дбає.
Артур вирішив поборотися за свободу від сімейний уз. Але яким чином? Адже нема до чого причепитися. А найкращим пунктиком була б її зрада. Він покликав особистого водія.
– Слухай, Валеро. Не в службу, а в дружбу. Я ж тебе взяв на роботу, плачу гарно. Зроби одне діло.
Скажу благовірній, що їду в Київ, а ти купи гарні цукерки, «Шато». Ось гроші. Піди до моєї, придумай якийсь привід, скажи комплімент… А потім я «несподівано» повернуся, кричатиму, що звільню тебе з роботи. Підіграй тільки.
Тільки-но за Артуром зачинилися двері, як пролунав дзвінок. «Щось забув», – здогадалася Вероніка.
Але то був Валерій.
– Привіт. Ой, ти не знав? Артур щойно поїхав
– Та я вирішив до тебе заскочити. Скучно, мабуть?
– Та ще не встигла заскучати. Кажи, що треба.
– Та-а, посидіти ось, поговорити хочу, цукерками пригостити.
– Іншим разом, Валеро. Я стомлена після роботи, – Вероніка стояла непорушно в дверях, усім своїм виглядом показуючи, що хоче якнайшвидше позбутися непроханого гостя.
Артур намалював в уяві, що ці двоє вже сидять за столом, цокають бокалами. Проте, піднімаючись сходами, побачив ту ж картину: Вероніка намагається випровадити гостя. Та він все ж вдав ревнивця, підняв галас, щоб сусіди почули, «звільнив» водія з роботи, та, головне, здобув «докази» зради.
Вероніка вирішила боротися за чоловіка. Задумала відшукати його дружин, поспілкуватися з ними, для себе з’ясувати, що не так із нею, яка щиро його любить, в усьому догоджає, бажає ощасливити його сином чи донькою, не колись, не через п’ять років, і не задля того, щоб його прив’язати. Свята наївність, що тут ще скажеш.
Третя Артурова дружина ошелешила Вероніку новими фактами з життя її благовірного.
– Колишній останнім часом щось зачастив до сина Віталіка. Виявляється, то неспроста, бо паралельно закрутив роман із молодою дівчиною із сусідньої квартири, поки її мама працювала в Польщі. Сусідка несподівано повернулася з-за кордону і застала романтичну вечерю своєї доньки з чоловіком, що в батьки їй годиться. Він клявся, що вперше покохав дівчину по-справжньому й готовий одружитися з нею, бо вона носить під серцем його дитину.
Артур переживав, чи розлучать їх зразу, адже Вероніка заперечуватиме проти його позову. Та, на його здивування, вона була згідна, хоч факту зради не визнавала. Натомість мала свого свідка – маму молодої дівчини, якій заморочив голову досвідчений ловелас, і він змушений був визнати свою зраду.
Вже ніщо не могло повернути колишню приязнь двох родин. Чи Артур єдиний, хто в цьому винен, як вважаєте?
