fbpx
Історії з життя
Роки збігали, а лелека обминав їх оселю. Тут, у садку, прикипіла Люба серцем до хлопчика-сироти. Порадившись із Василем, вирішили всиновити Віталика. Та коли вже документи були готові, як сніг на голову, об’явилася мати-зозуля.

Коли зустрічаюся з цією тендітною миловидною жінкою дивуюся, що ніколи не бачила її насупленою чи невдоволеною. Завжди усміхнена, привітна Люба ніби випромінює навколо себе тихий серпанок. І ніхто не бачить сліз, що заливають її обличчя, коли тихими вечорами, гортає сторінки гірких спогадів.

Люба була бажаною дитиною у їхній великій сім’ї. Проте батьки змушені були віддати її до інтернату – їм, простим колгоспникам, нелегко було ростити шестеро дітей, пише газета “Наш День“.

Дівчинка покірно переступила поріг інтернату – не плакала, не вередувала. Знала: мусить бути так, як кажуть батьки. Вони часто
навідували доньку, на вихідні забирали додому. В інтернаті вихователям полюбилися Люба – тиха, слухняна дівчинка, котра не
мала проблем із навчанням, дуже гарно співала і малювала, тому найбільшим щастям для неї були фарби і папір. Тоді Люба могла дати злет своїй фантазії: малювала своє село, церкву з блискучими куполами, інтернат, де навчалася.

Але найчастіше у колекції Любиних малюнків з’являлася картина: «Тато, мама і я». Звичайно, мама – то вона, Люба. А з нею – її сім’я. Вікно їхньої хати перетинає місячна доріжка, а на столі парує святкова вечеря. Мріяла, що так і буде колись. Хай-но вона виросте.

Закінчивши школу, влаштувалася Люба працювати художником. Її картини милували око тонко підібраною гамою кольорів, дивовижними пейзажами. Дівчина дуже раділа, що тепер є у неї власна копійка! Як добре бути молодою, незалежною і закоханою!
Душа співала від ніжного почуття, що зародилося у ній несподівано, змінило її життя, відбивалось райдужними барвами на картинах!

Батьки, дізнавшись про доньчин вибір, категорично заявили: «Василь – не твоя доля, доню». А Люба лягала і вставала з його
ім’ям. Наперекір батькам встала з Василем на весільний рушник.

Було нелегко. Металася між двома вогнями: батьки – рідні їй люди, і Василь тепер – не чужий. Може, ліпше було б їм жити окремо, – міркувала Люба.

І невдовзі переїхали вони з чоловіком аж в Амурську область. Люба влаштувалася на роботу у дитячий садок, Василь – трактористом у колгоспі. Заробляли непогано. Мали добрих сусідів. Усе, начебто, як у людей. І водночас щось не так було у їхньому
домі. Люба відчувала це кожного разу, коли переступала поріг дитсадка, чула веселий дитячий щебіт.

Роки збігали, а лелека обминав їх оселю. Тут, у садку, прикипіла Люба серцем до хлопчика-сироти. Порадившись із Василем, вирішили всиновити Віталика. Та коли вже документи були готові, як сніг на голову, об’явилася мати-зозуля. І всі закони стали супроти них. Удома, побачивши дитяче ліжечко, яке змайстрував чоловік, Люба розридалася. Чи не вперше вона побачила сльози і у Василевих очах. Господи, як хотіла вона народити, пеленати, леліяти своє дитя! І Бог змилосердився: знайшовся у них хлопчик.

Усе село раділо появі Михайлика. Та душа боліла за рідним краєм, за покинутими батьками, яким не терпілося побачити онука. Коли поверталися на батьківщину, заворушилося під Любиним серцем друге дитя, проте виносити його жінка не змогла.

Відтоді запив Любин чоловік. Як могла, латала жінка сімейне гніздечко. Терпіла приниження, образи. І вже не знала, кого більше жаліла: себе чи чоловіка, який протверезівши благав: «Не покидай мене, Любо, я пропаду без тебе».

Невдовзі вона знову народила сина. Назвала Васильком в честь чоловіка. Хлопчик ріс жвавим, веселим. Та коли виповнилося йому п’ять років, раптово захворів. Лікарі запевняли: нічого страшного, минеться. Тоді чому з кожним днем блідішим стає синове личко, гаснуть оченята? – гризла себе Люба. Вирішила: вона повезе його до інших лікарів!

У той вечір, коли лаштувала усе в дорогу, Василько попросив борщику. Такого, як варить мама. Підійшла Люба з тарілкою до ліжечка і заклякла: білява Василькова голівка незрушно лежала на подушці. Заціпеніла: ще ж кілька хвилин тому синочок розмовляв із нею, просив їсти… Її крик розтинав сільську тишу. Верталася до притомності і знову падала у провалля… Щоранку бігла на кладoвище, кликала сина. Та у відповідь чула тільки глухе відлуння власного голосу.

А через два місяці після того як не стало сина не повернувся з роботи Василь. І знову у їхній хаті запалювали свічки. У ті страшні дні поруч із Любою були родичі, сусіди і просто добрі, співчутливі люди, які усіляко підтримували молоду жінку. Не давали бути наодинці з горем.

Відволікали її від страшних думок, розраджували – вона потрібна ще Михайликові. І жити якось треба. Тут, на люднім пероні, доля звела Любу з Йосипом.

Коли той запропонував їй одружитися, завагалася: щось тепле, ніжне навіки згасло у ній, чи потрібна така вона Йосипові? Усе
відкладала на потім з ним розмову. І врешті зважилася: вихлюпнула йому з душі усе. До найменшої краплинки. Не приховала нічого.

Вона відчула, як перейнявся Йосип її бідою, як вразила його її щирість.

«Ти потрібна мені, а все решта – дрібниці», – відповів Йосип коротко. І Люба повірила йому. Вони хотіли і чекали дитину, хоч лікарі і звертали увагу на Любине здоров’я. Пологи були важкими. А потім настало дивне полегшення у всьому тілі. І темрява. Враз серед
важкого мороку з’явилося сліпуче сяйво. В образі її Василька. Люба запевняє, що чітко бачила, як він махав їй рученятами, не підпускав до себе:

«Мені тут добре, мамо. А ти – повертайся до братика», – сказав.

Коли Люба опритомніла, побачила біля себе заплаканого чоловіка і людей в білому. Її  стан скликав у палату усіх медиків відділення. Вона і досі вдячна лікарям які повернули її до життя.

Не знала тоді Люба, що доля і надалі посилатиме їй випробування, розлучивши назавжди зі своїми і чоловіковими батьками та чотирма рідними братами, які так рано відійшли у вічність. 27 років попрацювала Люба стрілочницею на залізничній станції. Нині – на заслуженому відпочинку. Йосип і досі працює залізничником. Слідами батьків пішли і сини – Михайло і Назар, теж залізничники. Михайло, окрім того, майстер спорту України з пауерліфтингу. Підростає у Мединських онучок Дмитрик.

І в радості і в горі підтримує Любу сестра Іра. Коли в хаті повага і любов, а роки прожито розумно, чесно і сердечно – більшого щастя жінці не треба – упевнена Люба.

Скоро прийдуть до наших домівок новорічні і Різдвяні свята. Люба приготує святкову вечерю, накриє стіл. Стане так тепло і затишно у їхній хаті, як на картинці з її далекого дитинства.

Марія МАЛІЦЬКА

facebook