fbpx
Історії з життя
Романа переступила поріг. Аліса з подиву слова не могла вимовити. Перед нею постала майже її копія. Її, стрункої молодої Алі, з розкішним золотим волоссям. – Сину, де ти її знайшов? – затинаючись запитала Аліса

Веснянки, ластовиння, ряботиння… Ну, чому, ці «сонячні поцілунки» розсипалися золотавими цяточками саме на її обличчі? Дітлахи дражнили Роману:

– Ряба, ряба…

За матеріалами – Наш День.

І не лише ряба, ще й рудоволоса.

Її волоссю можна було позаздрити: густе, довге, кучеряве, аж переливається на сонці. Та дівчину це зовсім не тішило.

А ім’я! Ромка. Так її кликали. Романа злостилась. Могла й штурханом відповісти. Особливо хлопчиськам.
Вона не знала своєї матері. Та, що народила, залишила її перед порогом дитбудинку. Маля знайшов водій Роман. Тому й назвали Романою.

Романа плакала, коли когось з дівчаток та хлопчиків «знаходили» батьки й забирали з дитбудинку, її ж оминали. Потім в інтернаті їй кинули:

– Рудих не люблять.

– У мене золоте волосся, а не руде!

З неї сміялися.

Це улюблена вчителька Наталя Несторівна сказала Романі, що в неї гарне золоте волосся.

– Ромка, ти будеш шукати свою маму? – якось запитала подружка Оксанка.

– Навіщо? Я їй не потрібна. А ти?

– Буду. Мама мені сниться. Дуже гарна. На актрису схожа.

– Ти все вигадуєш. Як тобі може снитися мама, якщо ти її ніколи не бачила?

Оксанка засмутилася, що Романа їй не вірить.

Романа також інколи подумувала, що шукатиме маму, коли виросте. Але де? І чи варто? Та й мама їй ніколи не сниться. В неї була інша мрія. Закінчити навчання й назавжди податися звідси. У містечку вихованців називали «панські діти». Бо школа розташовувалась в колишньому панському маєтку. Добудували нові корпуси. Осучаснили стару будівлю. Але містяни й надалі їх кликали «панськими дітьми». Романі це не подобалось. Бо ж вони сироти, а не розманіжені дітиська.

А ще вона хотіла вивчитися на медсестру й працювати на швидкій. Усе через випадок з розбишакуватим Андрієм. Він чи не єдиний з хлопчиськів не глузував над її рудим волоссям. Навпаки, захищав. Потай ділився ласощами, якими пригощали дітей на свята. Приносив яблука з чужих садків та горіхи, за якими бігав аж у передмістя.

Одного разу Андрій упав з горіха й добряче потовкся. Сталося це на очах Романи. Тоді хлопці й дівчата з її класу пішли трусити нічийні горіхи в передмістя. Коли хлопець упав, діти здійняли галас. Побігли до найближчої хати. Тамтешні господарі викликали швидку.

Медсестричка була дуже молода. Лагідним голосом заспокоювала Андрія, гладила волосся, підстрижене «під їжачок». Хлопець плакав. Не від болю. Від доброти медсестри. Його могла б так заспокоювати мама, але він її не знав. Тоді й Романа вирішила: вивчиться і також працюватиме на швидкій…

Романа закінчила медичне училище. Назавжди, без жалю, залишила невеличке містечко. Повернулася у велике місто, в те, де на порозі дитбудинку, знайшов її водій Роман. Влаштувалася працювати на швидкій допомозі. Як сироті, їй виділили крихітне помешкання в малосімейці.
Веснянкувате дівча стало справжньою красунею.

– Тобі, Ромцю, в кіно зніматися, а не на виклики їздити, – жартувала санітарка Ангеліна Петрівна. – Певно, від кавалерів спасу нема.

Якби ж то… Узагалі, хлопці задивлялися на вродливу Роману. Але почувши, що вона сирота з дитбудинку, цікавість до неї пропадала.

От і нині не з’явився хлопець, який призначив побачення в кав’ярні біля входу в парк. Романа допивала другу каву. Стаса не було.

Вийшла з кав’ярні. Присіла на лавці у парку. Вечоріло. Холодало. З дерев спадало жовте листя, а з очей Романи котилися сльози.

– Життя мене знову обмануло, – мовила сама до себе.

Відчуття було таке, наче одна-однісінька на землі. Раніше, коли нападали смутки, телефонувала до Андрія, свого розбишакуватого однокласника. Але він влип у якусь історію. Тепер судитимуть.

– А ми з Шерлоком спостерігаємо за вами. От, прийшли поглянути, чи все у вас гаразд, – біля лавки зупинився хлопець з собачкою таксою.

– Все добре. Дякую.

– Шерлок, ти у це віриш?

Собачка дивився на дівчину й мотиляв хвостом.

– Не вірить, бо навіть ваші симпатичні веснянки стали сумними, – пожартував.

Романа зітхнула.

– Аби ви тут не замерзли, проведемо вас із Шерлоком додому.

Собачка загавкав. Незнайомець усміхнувся:

– Шерлок нагадує, що я не представився. Михайло.

– Романа.

– То де живе дівчина з таким цікавим ім’ям?

– Далекувато звідси. Мені потрібно на зупинку.

За розмовою вже минули другу зупинку. Романа розповіла про своє безрадісне дитинство, про роботу, яку любить. А Михайло ще навчався в університеті. Вивчав економіку.

– Моя мама – галеристка. Хотіла, щоб і я пов’язав своє життя з мистецтвом. Але я її розчарував. Зате тато мене підтримав. Він – бізнесмен. Тому економіка йому ближче до душі.

Виявилося, Романа з Михайлом – однолітки. Навіть в одному місяці народилися. Їм обом здавалося, що знають одне одного давним-давно.

За розмовами дійшли до будинку, де мешкала Романа.

– Шерлок, тепер ми знаємо, де шукати дівчину з сумними веснянками, якщо вона пропаде.

Михайло з Романою часто зустрічалися. Одного разу він запросив дівчину в картинну галерею на презентацію виставки місцевих художників.

– Узагалі, я не люблю такі заходи відвідувати. Просто, заради мами. Складеш компанію?

– Я в мистецтві не вельми розуміюся. Але згода, піду.

Проте потрапити на презентацію виставки Романі не судилося. Мала непланове чергування. Обіцяла при нагоді навідатись в арт-галерею…

Водій швидкої якось пожартував:

– Романо, бачив тебе з симпатичним хлопцем. Просто коханий, чи, може, наречений?

– Та ні, товариш.

Вона справді не могла пояснити свої почуття до Михайла. Кохання до хлопця не відчувала. А от як друга, дуже цінувала. І боялася втратити. Та й Михайло в любові їй не зізнавався.

…Вони гуляли містом. Дійшли до галереї.

– Романо, давай, зайдемо. Мама повинна бути тут. Вип’ємо кави. Переглянеш експозицію.

– Добре, я ж обіцяла.

У галереї було мало відвідувачів.

– Мама, мабуть, в кабінеті. До речі, її ім’я Аліса. Всі називають Аля. А батько – Ярослав.

Максим постукав у двері.

– О, і тато тут! А я не один. Гостю привів.

Романа переступила поріг. Аліса з подиву слова не могла вимовити. Перед нею постала майже її копія. Її, стрункої молодої Алі, з розкішним золотим волоссям.

– Сину, де… де ти її знайшов? – затинаючись запитала Аліса. – Де?..

Ярослав також усе зрозумів.

Увагу Романи привернув портрет. Наче з неї списали.

Михайло розгублено дивився то на батьків, то на Роману. Зупинив погляд на портреті.

– Мамо? Тату? Хтось пояснить мені, що сталося?

– Сподіваємось, ця дівчина – не твоя наречена?

– А якщо це так, то що?

Аліса ледве опановувала собою.

– Це неможливо, – ледве прошептала

– Чому?

– Бо вона… вона твоя рідна сестра. Ви – двійнята. Я народила хлопчика і дівчинку. Ми тоді з твоїм батьком були навіть не розписані. Студенти. От і вирішили одну дитину залишити, а іншу…

– А іншу поклали перед порогом дитячого будинку, – чужим, охриплим голосом сказала Романа.

– Сину, ми тоді не мали статків, треба було отримати дипломи. Нам було б важко виховувати двох дітей, – виправдовувався Ярослав.

– І ви її ніколи не шукали? – ледь чутно запитав Михайло. – Зовсім не цікавилися? Забули про її існування? Як же так?..

Аліса з Ярославом мовчали.

Романа вийшла з галереї.

Михайло пішов слідом.

– Ну, давай заново знайомитися, сестричко…

Автор – Ольга ЧОРНА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook