Розмови у нас із Ганною не вийшло, бо вона стояла на своєму і край. Я їй що кажу, а вона мені спадком вперед очі. Ніби мені та хата в селі усе зараз перекриє. Та й чи просила я того, хоч зараз віддам

Розмови у нас із Ганною не вийшло, бо вона стояла на своєму і край. Я їй що кажу, а вона мені спадком вперед очі. Ніби мені та хата в селі усе зараз перекриє. Та й чи просила я того, хоч зараз віддам.

Ми з Павлом у парі прожили 35 років. Не все і завжди у нас райдужно було і є, але ж і діток виростили і онуків нині бавимо. Ніколи ми не були заможними, не мали великих статків, та до того і не прагли.

Ми у селі рідному живемо. Ні він, ні я після інститутів свого життя у місті не бачили, от і повернулись додому. Придбали будинок, облаштували, тут і життя прожили.

Моїх батьків уже немає, а от чоловікова мама при нас нині. Свого часу, коли син наш свою Оксану під вінець повів, ми маму Таню забрали до себе, а в її хаті молода сім’я оселилась.

Хоч і двоє у свекрухи діток, та от Ганна у місті живе і в село все їй часу навідуватись не було. Та й як приїде, то верне голову і носа затуляє, все не так і не те. У нас птахофабрика поруч, то вона і дня не побуде – тікає, бо й дихнути не може.

От і вирішила свекруха, що віддати будинок онуку буде правильно. Та й мені легше стало, поки з роботи повернусь, то і у домі порядок, і худобі усе мені мама Таня підготує, і курчаток вигляділа. То нам обом від того тільки ліпше стало.

Ганна нічого про таке мамине рішення ніколи не говорила. Попросила із хати лиш стару свою ляльку і трюмо зі своєї кімнати, та й по всьому.

От так собі ми десять років і жили, аж поки свекруха не занедужала. Звісно, я біля неї ходжу, хоч і не просто це дуже, адже ж ще і худоба, і городи, і робота. Ну але мама є мама, тут і говорити немає про що.

Ганна лиш співчуває у трубку, та просить маму показати. Ні сама не їде, ні помочі хоч фінансовою від неї ми за цей час не бачили ніякої.

Лиш той, хто от у такій ситуації, як ми ось це нині, зрозуміє, що допомога потрібна. Підгузки, на аптеку, пелюшки. Ой, та ще купа таких нюансів на які йдуть чималі гроші. Ми якось перший рік ще самі із чоловіком усі розходи покривали, але нині син переїхав у місто, там вони квартиру узяли на виплату, то нам копійки й залишаються на хліб.

Ну от, того дня ми Ганну і набрали з чоловіком. Хотіли із нею поговорити, я підготувала звіт про те, скільки і на що пішло, і скільки вона в місяць повинна була б передати, та не вийшло розмови.

Як тільки вона почула про що буде мова, то як заведеться:

— Як хату нашу собі забирали, то Ганну не згадували, а вже я вам треба. Кому спадок, той і глядить. Нічого у мій бік дивитись. Я від батьків нічого не отримаю, то й винною себе не вважаю. Крапка.

Мені від обурення слів забракло, я тільки вдихнула, аби Ганні відповісти, а вона трубку кинула і все, більше ми її набрати не змогли.

Ну от скажіть, що це таке є? Якщо онуку хата, то донька вже й не донька, а мама не мама?Та й що тієї хати у селі? Якби мова про квартиру у місті була, а тут і говорити нічого.

Ну от як вона спати спокійно може? Хіба так діти повинні ставитись до літніх батьків?

You cannot copy content of this page