Переді мною стоїть мій син відвернувшись до мене спиною. Я чую його голосно не рівне дихання, руки зігнуті в ліктях і схрещені з такою силою, що видно складки на рукавах сорочки.
Я не надала значення новій позі моєї дитини, не стала вдаватись до крайнощів, я вирішила вчинити по-іншому.
Вислухавши його, погодилася з ним, і залишаючись поруч, дала йому відчути, що я його зрозуміла і прийняла його рішення.
– Добре. – сказала я, – якщо ти вважаєш, що маму можна не слухати. Я скажу тобі так – мені не подобається що ти стаєш таким не слухняним хлопчиком. мені не подобається те, що ти говориш коли сердишся і те, як себе поводиш.
– Ну і що? Значить ти мене не любиш і я піду з дому!
Мій трирічний синок навіть ніжкою притупнув, аби як слід затвердити своє рішення.
– Добре, якщо ти так вирішив – збирай свої речі!
Я дістала велику валізу з полиці, розкрила її. Потім, відчинила дверцята шафки і показала на його поличку.
Яким же було моє здивування, коли син не зронивши ні краплі сліз, все з тим же завзяттям став складати речі в чемодан. Закінчивши, попросив сестру закрити її, взяв за ручку і повіз не відриваючи від підлоги вперед до виходу.
Всі спокійно спостерігали за цією картиною, думали що він спеціально це робить, аби ми його зупинили і дозволили робити те, що він хотів. Мій малюк тягнув валізу за собою дуже повільно і весь час поглядав в мою сторону, було видно, що чекав коли ми його зупинимо.
Що робити далі, подумала я, і тут же зрозуміла.
– А чому ти береш речі, які подарували і купили тобі твої батьки, коли ти був ще слухняним хлопчиком? Ну, раз ти став неслухняним – значить ці речі тобі не належать. Тому залиш їх і йди так. Ти ж зібрався йти до друга, а там у тебе будуть нові батьки, які будуть тебе любити сильніше, вони тобі куплять нові речі ще кращі, ніж ми купували з татом. Якщо ти хочеш піти від нас – значить ми дуже не хороші і тому ти хочеш мати інших маму і тата.
Син насупився, зробив незадоволене обличчя і нічого не кажучи відпустив ручку валізи. Повільними повільними кроками попрямував до дверей.
В голові промайнуло – зараз же піде!
Дійшовши до дверей він згадав – на вулиці зима!
І раптом, так не по-дитячому:
– Мені ж холодно!
– Добре. – сказала я, спокійним голосом, – Тоді залишайся до літа, а там буде видно, може ти передумаєш і залишишся з нами. Ми любимо тебе як і раніше!
Через кілька хвилин, моя дитина обнявшись зі мною, з татом і сестрою вже посміхався, і всіляко висловлював свій настрій.
Любов наповнювала його серце, він був радий від того, що його сім’я любить і піклується про нього, а ще всі пишаються, що в їхній родині є слухняний син!
Ось такий випадок стався в моїй родині. Діти вже виросли їм обом за 30, але згадуємо ми цей випадок досить таки часто. Навіть син пам’ятає. А ще говорить, що хоч і малий був, але враження залишилось на все життя. Саме тоді він усвідомив, наскільки любить усіх нас.
Розповіла про це подрузі, між іншим у розмові і отримала порцію негативу. На її думку – я вчинила не правильно і подібна поведінка не прийнятна. А я досі не розумію, чому власне? Невже потрібно було скакати довкола дитини на одній ніжці?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
