fbpx

– Розумієш, Віто, як мені те чути? То як іти до мене гроші зичити, ті які я заробила, то вони їй не пахнуть. А як самій поїхати та заробити, то бачте вона пані

«Я не народжена для того аби мити унітази», – Таня перекривлює голос аби подати інтонацію з якою Світлана говорила.

Бачте, наша дорога однокласниця так відреагувала, коли прийшла до Тетяни бідкатися, що нема у неї грошей за що хліба купити, а та їй і каже:

– Світлано, тепер заробити легко гроші, поїхали з мною за кордон, я там і тобі роботу знайду от і матимеш гроші, хліб і до хліба.

– Це, щоб я вчителькою працювала пів життя, а тепер їхала чужим людям унітази мити? Не діждетеся!

От тепер Таня сидить в мене та те все переказує.

– Розумієш, Віто, як мені те чути? То як іти до мене гроші зичити, ті які я заробила, то вони їй не пахнуть. А як самій поїхати та заробити, то бачте вона пані.

– Було б чому з себе паню корчити, – кажу я, – Хіба ми на іншій планеті та не чуємо, як вони з чоловіком сваряться, що аж на три села чути? А які вона слова каже, то не біля кожного клубу молодь так розмовляє. Вчителька знайшлася…

Бо так, люди, і є – сама своєму життю лад не дає, а з себе корчить страшну паню. Ніби я її з дитинства не знаю і не знаю, яка вона була в навчанні. Чи в селі ніхто не бачив, що як тільки її батьки кабанчика колять, то точно у Світлани сесія почалася.

Отак і вивчилася на маминих з татом мозолях, а потім і допомагати їм нічого не хотіла, бо як це вона вчителька та буде гній на городі розтрясати чи допомогти матері череду пасти.

Хоча вчительської зарплатні було не багато, але вона за ті гроші наймала когось батькам в поміч, немов не знати яка мені блакитна кровця.

Як їх доля з Степаном звела – для всіх диво дивне, бо хоч хлопець був на вроду дуже гарний, але ж з родини такої, що там ніхто ще заробити не вмів. Отаким і був Степан – тягався на роботу, але толку з того було мало.

Отак їхня сім’я на батьківських грошах трималася та на панських замашках Світлани.

Але відколи батьків не стало. То стало вже з грошима дуже сутужно. Батько її мав добру пенсію, бо колись працював на шахті, мати теж мала і за ці гроші можна було прожити. Додайте сюди дві зарплати, то нікуди їхати не треба.

Але ж Світлана й доньку свою навчила, що має вона на собі носити найкращі речі аби всі бачили її та якнайшвидше заміж брали.

Жили вони не по мірі своїх заробітків, тому вона у кожному магазині була винна, а на зошит писали, бо ж пані вчителька. Бувало, що заради доброї оцінки дехто з батьків борг гасив, особливо, коли дитина випускник.

Її донька вискочила заміж дуже рано і пару знайшла грошовиту, чим Світлана не раз і не два вихвалялася.

– Моя донька мене завжди слухає і от результат – як сир в маслі катається, чоловік з неї пилинки здуває і виконує всі її забаганки! Кожні пів року на море їздить, ви й самі бачите, які вона фотографії виставляє. Бо дівчина має мати насамперед власну гідність і тоді чоловіки просто повз не пройдуть.

Для нас дивно, що її хвалена донька з достоїнством не попросить аби чоловік дав гроші на дах батькам, бо минулого року як град побив, то так дірами й світить. Чи не дасть матері трохи грошей, щоб людям пороги не оббивала, бо попри свою хвалену винятковість, жила Світлана на картоплі та кефірі.

Але то таке. Що ми розуміємо в тому достоїнстві?

Так от, батьків Світланиних не стало, на носі пенсія замайоріла, репутацію свою вона давно втратила, Степан більше пильнує генделик, але ця жінка ще має совість комусь вказати яка робота є достойною, а яка не достойною!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page