Моїй мамі вже роки і я дуже за неї хвилююся думати , бо вже й самопочуття не те, ключі може загубити, називає мою доньку моїм іменем…
Такі дзвіночки, коли вже задумуєшся над тим, щоб її перевезти жити до мене. Я живу в іншому районі з чоловіком, хоч він і проти того, щоб теща була під боком, але куди він дінеться?
– Мама вже десять років сама обходиться, відколи тата не стало, їй сумно бути одній в квартирі. Тому треба про це думати вже зараз, – кажу я йому.
– Та я не проти, але жити з нею я не хочу. Давай будемо думати про те аби купити квартиру в нашому будинку чи сусідньому і вже ближче?, – запропонував чоловік.
– Звичайно, що це була чудова ідея і я про це розповіла мамі.
– Ніколи в світі!, – як відрізала та,- Я не проміняю свій район тихий, де церква поруч з вашим шумним, де машини по тротуарах їздять!
Приходилося мені вмовляти чоловіка аби подумати про те, щоб ми перебралися до неї. Але вже чоловік впирався і все падало на мої ноги, бо матір треба було провідувати.
Я знала, що вона вечорами ходить в церкву, тому їй не варто телефонувати, особливо в середу і четвер.
– Тоді особливі служби, – казала вона мені, – я їх завжди відвідую!
Мені були й радісно, що мама має заняття і трохи бентежно, що скоро настане пора, коли мами не буде…
І ось однієї середи я була в маминому районі і вирішила до неї заглянути, відкрила двері своїм ключем, перевірила чи все вимкнено, втішилася від того, що мама таки все пам’ятає і пішла геть, бо справи.
Не знаю, як хто, а я люблю осінь і зиму, коли рано темніє і вогні полонять вулиці своїм сяйвом, в освітлених кафе і ресторанах буяє життя, люди усміхнені, не те, що на вулиці… І ось так розглядаючи все навколо мої очі й зачепилися за ту картину.
Спочатку я протерла очі, бо не могла повірити, що ця жінка з червоною помадою на губах – моя мати! Ця жінка кокетливо поправляла зачіску в компанії таких же панянок і панів! Чесне слово, за ними церква плаче, а вони в кафе, виряджені, як на Великдень!
Мої ноги приросли до тротуару, я невідривно слідкувала за тим, як ця компанія з п’яти людей весело проводить час, частується і навіть йде танцювати! Це моя мама, яка який рік скаржиться на коліна!
Я б радо туди забігла і забрала маму додому, але не хотіла її перед друзями розуму вчити. Уявити собі, моя мама, мій приклад в житті так себе веде!
Я все розповіла чоловікові, а він крізь регіт тільки й промовив:
– Цікаво, на які гроші вона гуляє?
– Та на мої ж!, – випалила я, – я ж їй залишаю на комунальні!
Я не могла заснути, всю ніч крутилася і на наступний день вже вся була, мов та струна, мої очі палали від праведного гніву, коли я прийшла до матері.
– Як, мамо, ти вчора помолилася?, – питаю.
– Дуже добре, така служба була благодатна, доню.
– Певно, й сповідалася і причастилася?, – питаю з нервовим хіхіканням.
– Аякже, завжди так роблю, – киває мама.
– Мамо! Як не соромно мені в очі брехати? Я тебе вчора бачила в кафе! І це ти зі своїми ногами, зі своїм тиском? Потім я тебе в поліклініку, я в аптеку, купу грошей з мене тягнеш! А сама?..
– Доню, я вже в тому віці, коли у мене щось та ниє і я тебе не прошу мене в тих чергах маринувати. Ти сама це робиш!
– Бо хочу аби ти була здорова!
– А я хочу бути щаслива! І я щаслива. Що ми надумалися отак збиратися, витрясати від молі одяг на свята, взуття на стіл, смакувати чимось смачним, танцювати… У мене цього й за молодості мало було…
– Мамо, але ти в церкву ходиш! Це не так шкідливо для здоров’я!
– І не так радісно, доню, бо там все нагадує про те, що зі мною буде, а я хочу аби я раділа з того, що є. Я тобі це кажу лише для того аби ти більше цю розмову не заводила. Я – доросла жінка!
Отак вона мені відказала вся така незалежна, але як її щось прихопить від тієї їжі чи танців, то швидко мені телефонуватиме! Невже так важко піти до сусідки і попити чай з мелісою і вже тобі культурний вихід. Так ні, треба одягатися в нове і шкандибати по темноті на зустріч! Та ще й там купу грошей витрачати! Я ж про неї хвилююся! Як відвадити маму від цих посиденьок. Що порадите?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
