– Ви мені наслідите тут, – сказала перед тим, як двері закрити, – А продукти у нас є, Максимко в садочку, Тимур на роботі, а я зайнята.
І все. Ось тобі й прийняла дорогу свекруху.
Коли ж я їм квартиру віддавала, то наче ангел усміхалася та раділа, а тут таке. Я все життя жила заради сина і це не якась банальна фраза, бо це суть і сенс мого життя: все найкраще для дитини.
Батько Тимура був таким «добрим» чоловіком, що я після нього відмовилася взагалі одружуватися вдруге. Отак все життя й прожила заради сина, заради його інтересів, заради його успіхів, а сама – махнула рукою і все.
Звичайно, що мріяла аби він мав родину, гарну дівчину та дітей, щоб ми всі разом жили, якщо не буквально, то близько один від одного. Я б усім їм допомагала, готувала їсти, гуляла б з онуками.
Нарешті це сталося – привів Тимур знайомитися Настю, дівчина була гарна і усміхнена, з любов’ю дивилася на мого сина, то що ще мені треба?
Відгуляли весілля і стали ми жити разом. Я її ні зранку не будила, ні заставляла щось робити, бо ж квартира. Як завжди, встану то всім сніданок, одяг поперу Тимурчика і попрасую, він на роботу скоріше йде, а вже потім за ним Настя.
Без стуку в кімнату до них не заходжу, нічим не турбую, гроші ні на що не вимагаю – тішуся лише з їхнього щастя.
Але тут Настя почала вже й характер проявляти: то я в ванній задовго, то я продукти взяла і не те приготувала, що вона задумала, то шумно пилососу, то важко ходжу.
– Віро, – каже мені на мої клопоти подруга, – Хай поживуть окремо і тоді будуть цінувати тебе.
– Що ти таке кажеш, – кажу я їй, – яке «окремо»? ти знаєш, яка у них зарплата? Там вкупі лиш на оренду буде!
– То й добре, тоді тебе цінуватимуть.
– Ага, або навпаки, ще й сваритимуться між собою. Не хочу я аби мій синочок так жив.
Я дуже довго думала над словами подруги і вирішила, що краще буде, коли я знайду собі квартиру і буду жити окремо, а діти хай собі вже на місці. Син зрадів такій події і вже й Настя почала усміхатися та «мамо» казати.
Переїхала я в стару хрущовку, але мене цим не злякати. Знаєте, важко було без звичних речей, без своїх меблів, без вигляду з вікна. Але я вірила, що все налагодиться і у мене, і у них.
Я продовжувала працювати і всі заощадження віддавати синові, адже, слава богу, були приводи: то на коляску, то на колиску!
А після роботи я ще й до Насті бігла аби з дитиною посидіти чи щось їм їсти зварити. Але невістка це сприймала просто в штики! Я дивлюся – навколо в хаті безлад, в холодильнику порожньо, а вона мені так крізь зуби, що я не так дитину тримаю, не так їй пляшечку подаю, не так підгузок замінюю.
Я за дверима не раз сльозу змахувала, але все одно йшла, бо ж Тимурчик голодний, а Максимко й колискової не чує, а лиш одне гудіння з телевізора чи телефону. Отак я й жила, жила для них!
Знаєте, я собі подумала, що дитині треба й на свіже повітря, тому й відкладала давно дітям на машину. А що? Зарплата у мене завжди була хороша, а на себе я ніколи нічого не витрачала.
Отак я складала та до них бігала аж до того моменту, коли забула парасолю і попала під дощ, несучи їм з базару продукти. І тут невістка отак переді мною дверима і гримнула.
Я не могла прийти до себе, покликала подругу.
– Та вже для себе живи, – каже вона мені.
– Я ж не вмію для себе…
– Та поїдь десь відпочинь, серіали дивися, кота заведи, з сусідами перезнайомся, поїдь за кордон… світ такий великий, а ти вчепилася до двох квартир і ні собі, ні їм життя не даєш. Заскучають і самі тобі подзвонять!
Спочатку я поїхала в автобусний тур термальними водами по Європі… Як люди живуть! А я?
Тепер вчуся жити в своє задоволення.
Син телефонує інколи аби з онуком посидіти, а я завжди з радістю, коли у мене є вільний час, але тільки тепер часу у мене для них дуже мало!
Фото Ярослава Романюка.
