Не знаю, що було гірше – її слова чи вчинок її сина, мого чоловіка. Але я прийняла рішення, що він за все заплатить. Відтоді я стала для нього дуже меркантильною жінкою.
– Тобі лише гроші і гроші в голові!
– У нас троє дітей, про що мені ще думати, як не про гроші аби їх на ноги поставити?, – питала Петра я.
– Та ж треба десь погуляти, відпочити, для себе пожити, – казав він, – А ти все в хати та квартири вкладаєш!
Я ж трималася аби не вихопилися слова.
Ми з Петром разом вчилися в школі і моя любов до нього була з самого малку. Я просто була певна, що ми одружимося. І я була певна, що він мене любить. Це справді відчувалося в наших відносинах, я була певна в ньому, як в собі.
Ми й рано одружилися, мама ще плакала, що я надто молоденька заміж виходжу, а я дивувалася, чому вона плаче, адже я така щаслива. Ми пішли жити до мене, батьки допомагали збудувати нам хату і багато в чому нас опікали.
Хоч Петрові й не подобалося, що він приймакує, але в той час усі жили в батьків і полегки будували власне житло. Тут не було чогось такого, що мало б викликати якесь знецінення.
Петро працював водієм на буровій і гроші у нас були непогані, чоловік щодень дома, я з дітьми, господарка, робота про людське око.
А потім чоловік запалився думкою про те, що він поїде на бурову в Сибір і там буде заробляти багато грошей і купить собі машину і хату швидше добудує.
Я не була сильно проти, адже тоді у нас було вже двоє дітей і хотілося мені аби вони краще жили, ніж ми.
Єдина проблема була в тому, що це був вахтовий метод і треба було по пів року чекати на чоловіка.
– Ну, що ти переживаєш, – казав він мені, – Там одні ведмеді і отакенні комарі. Все буде добре.
Як я його чекала… Сни мені погані снилися чи не щодень…
Нарешті він приїхав і не було щасливішої жінки! Я йому сказала, що все, привіз добрі гроші і на тому все, більше він не має їхати.
Але Петро був іншої думки. Казав, що там легше працювати і кращі гроші, що набудеться коло мене, а далі знову поїде. Бо он яка наша розлука довга, а зустріч солодка…
Якось я втягнулася, роки йшли, діти росли, ми мали достаток. Все ж було добре.
А потім я почала помічати… Очі мені відкрилися, коли я побачила Петра і чоловіка з його бригади… Вони виглядали абсолютно по-різному: мій Петро ситий і вдоволений, а той худий і такий, ну от як холостяки є.
Я зрозуміла, що мій чоловік має там жінку, яка за ним ходить.
Я сказала мамі свої підозри, а вона лиш очі відвела, я зрозуміла, що вона помітила це ще раніше.
Далі прийшла свекруха і сказала:
– А що ти хотіла аби Петрусь отак вертався як з табору? Та людина важко працює і має домашнє з’їсти і в чистому виспатися. А ти що собі хотіла? Аби він монахом був, бо ти он яка? Минулася твоя краса. То й що, що там є жінка? Будеш мовчати, то й в тебе і в неї буде чоловік.
За нею закрилися двері і я пішла в кімнату до дітей. Я ж його так любила… так вірила… Що ж тепер?
І от минуло двадцять років. Мої діти одружені і мають добру роботу, а я зателефонувала чоловікові і сказала, що подала на розлучення.
– Що? Ти мені тепер кажеш? Я ж виїхати не можу!
– От і добре. Маєш там жінку і живи собі.
Свекруха знову прийшла, говорила, що я випила з її сина всі життєві соки і таке з ним вчинила.
– Все правильно, мамо, він випив мою молодість, а я його гроші і тепер ми квити.
Фото Ярослава Романюка.
