Я прокручувала в голові двадцять років нашого життя і не могла зрозуміти, де ж я спричинила те, що сталося, де я слово криве сказала чи не те зробила, адже жили ми з чоловіком добре. Дітей виростили і женити маємо, а тут таке.
Звичайно, що Богдан нас усіх забезпечував, адже яка у мене в селі була робота – продавчиня в магазині, діти та господарка. Та й приїздив він додому часто, бо всі великі свята, то вони їхали додому, а зиму також сиділи без роботи. Не було між нами непорозумінь, все вирішував чоловік, але він мене переконував зробити так чи інак, але ніколи не було щось наголос роблено.
Наприклад, коли були малі діти, то Богдан сказав, щоб я вже на роботу не виходила, а була з ними, бо що там того заробітку, а за дітьми треба очі та очі. Тим більше, ще корову тримала та свиню і всяку живність, роботи було купа.
А потім свекруха злягла і я її довгі п’ять років доглядала і саме мене чоловік просив, не своїх сестер, що у нього їх дві.
– Марто, а що таке, сестри в місті, а мама нікуди їхати не хоче. Вона нам мало добра зробила?
І я погодилася з ним, бо свекруха у мене була жінкою добою, але ж самі розумієте, що ти вже до такої людини прикутий, ти вже не маєш ні вільного дня, ні години, бо треба й погодувати, треба й перевернути, на вулицю вивезти. А ви знаєте, як то у селі, не так коло людини походиш, то все село тебе буде в зубах носити.
Тому я старалася аби все було по-людськи.
Легше стало вже після того як свекруха відійшла. І так все на купу стало – діти роз’їхалися, свекрухи вже нема, нема з ким словом перемовитися, бо й чоловік на роботі.
І тут я вирішила, що поїду до чоловіка на роботу та буду їм чи їсти варити, чи знайду яку там роботу.
Приїхала без попередження до них, а Богдана нема. Хлопці один на другого зиркають і мовчать, щось до Богдана подзвонили і той давай з порогу, чого я таку йому перевірку влаштувала.
– Чоловіче, ти чого, – я аж здивувалася, що він так на мене подумав, – Та вирішила, що буду вам тут трохи помагати, чи варити, чи ще яку роботу.
– Нам тут нікого не треба, їдь додому.
– Та чекай, як я поїду? Я ж стільки грошей на дорогу витратила, а ти отак мене випираєш в світ?
– А де я тебе покладу ночувати?
– Та з собою.
Чоловік аж здивувався. Ми й справді вже давно не бачилися і він отак навіть не подумав, що жінка до нього приїхала.
– А де ж ти спиш, – питаю далі, аби я хоч присіла, бо вже й ноги натрудила, – я озирнулася і побачила, що всі ліжка наче зайняті.
Чоловік зам’явся і сказав, що ночує в іншому місці і тоді я сказала, що піду з ним. Чи то я його так раптово застала чи що, але він мені тоді й в очі випалив, що живе з іншою жінкою.
– Ти жартуєш! Я твою матір заходила, а ти собі нову жінку завів? Знати тебе не хочу, на очі мені не попадай, бо не знаю, що тобі буде!
Я пішла геть в ніч, не знала куди йду, бо нічого не бачила перед собою. Як так може бути? Я до нього з добром, з усім серцем, а він отак, вже має іншу. І ще й люди знають, а я ні.
Сіла в якийсь автобус, не знаю скільки їхала, але Бог був до мене добрий, бо завиднівся вокзал і я там змогла дочекатися свого потяга.
Майно поділили навпіл, а з нього аж пір’я летіло, що він має зі мною ділитися, бо ж то все його працею. Але хай знає, як то буває, коли тебе в найкращих очікуваннях підводять.
Попродала господарку, бо досить з мене того, адже все я тримала для Богдана, бо брав з собою й тушонки, й м’яса, качки і кури, кролі тушковані, закрутки. Хай тепер любові наїсться, подивлюся доки його стане, а я не пропаду.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
