Руслан набрав колишню дружину за старою звичкою. У них завжди так було – що трапилось, він одразу розповідав. Жалівся довго, все говорив і говорив, аж поки перша розгубленість пройшла і в реальність не повернув голос Марини: “Вези її до мене. Думаю, діти допоможуть із бабусею. У тебе ж там житло геть мале”.
Їхній шлюб був раннім і для обох від щирого кохання. Маринка не мала матері і раділа тому, що може втекти від занадто суворої бабусі під крило коханого.
Руслан же був по вуха закоханим лицарем, який у свої 19 мало розумів, що сім’я то відповідальність, а діти на все життя. Маринка була поруч і йому було того досить.
Одружились, мама Руслана віддала бабусину квартиру і лиш зітхала гірко, бо ж надто рано, та й не таку невістку вона бажала. Руслан тихий і сумирний, нічого в житті не досягне поруч з ще більш спокійною Маринкою.
Та й швидка поява одразу двох дітей не порадувала маму Руслана. Для неї то було так, ніби син своє майбутнє геть знищив і винною була ніхто інша, як молода невістка.
Важко було коли почуття минули і на зміну їм прийшли сірі і, чого гріха таїти, сповнені турбот і незгод будні. Потрібні були гроші, потрібна була освіта, не вистачало часу бути собою. Обоє бігли, мов заведені.
Працювали, підробляли, складали. Діти росли, а вони мов два воли запряжені в одного воза – тягли звикши до того, що поруч іде твоя пара.
Першим Руслан спинився. У сорок п’ять, побачивши сиве волосся на скронях, він раптом усвідомив, що й не жив. Він же про щось мріяв, чогось хотів, а все забулось у вічних гонитві і “треба”.
Коли симпатична і самовпевнена Лілія, спершу запросила на каву, а потім почала обходити, і виявляти усіляко ініціативу, навіть не пручався – закохався по вуха.
Діти пішли навчатись, а Марина зібравши речі звільнила квартиру для нової сім’ї свого чоловіка. Так їй було прикро і шкода, але не до сліз. Вона розуміла, що рано чи пізно він покине сім’ю.
Лиш свекруха навідувала Маринку у квартирці бабусі, куди та переїхала. Розповідала, як гарно живуть Руслан і Лілія, хвалилась тим, що той змінив роботу, авто і зачіску. Вона була щаслива і вважала, що нарешті її син заживе.
Три роки прожив Руслан із Лілією і все частіше телефонував Марині останнім часом. Ділився із нею новинами, розповідав про щось, годинами міг радитись із колишньою дружиною про щось, згадували минуле.
А потім, коли колишній свекрусі Марини поставили невтішний діагноз і Лілія заявила, що у їхній квартирі вона свекрухи бачити не бажає – набрав Марину.
Вона вислухала і несподівано запропонувала перевезти Русланину маму до неї:
— Ніякого пансіонату, чув мене? Лілії вона не треба, а мені навіть дуже. Думаю, діти допоможуть Та й не безпомічна вона, будемо відновлюватись, займатись. То ж мама наша, твоя і моя.
Того ж вечора він прийшов до неї з величезним букетом квітів. Довго каявся, намагався пояснити і їй і собі чому пішов із сім’ї. Просив вибачення і запитував, чи можливе примирення, адже ніхто окрім Маринки йому і не потрібен.
Марина любила свого Руслана. Єдиного і такого рідного у її житті – повернулась. Вони знову живуть разом і все так же бігають вічно зайняті і всі в турботах, адже дорослі діти – дорослі клопоти.
І лиш свекруха все так же невдоволена невісткою. Правду про Лілію їй не розповіли, пошкодували, тож та жінка для неї і досі – єдина гідна її сина пара.
А Маринка? Надто тиха, надто спокійна, надто проста. Сину вже за п’ятдесят, він двічі дідусь, а його мама все ще вірить у те, що той нарешті прозріє і знайде собі справді гідну дружину до пари.
Імена героїв змінено з етичних міркувань.
Автор Анна.
