В літню пору, коли повітря віяло настояним на травах повітрям, соловейки своїм співом звеселяли серце, а сонце дарувало тепло в село завітав хлопець. Певно йшов від вокзалу пішки, бо мав стомлений вигляд. А звідти немалий відрізок дороги.
Тетяна саме йшла до тітки Марини по воду Переходила через дорогу і побачила хлопця.
– Не знаю його, – подумала дівчина. – Цікаво, куди це він прямує? Я б спитала та мати на городі. Побачить і буде нотації читати.
Однак цікавість брала гору… Хлопець зупинився.
– Ти чого став, як укопаний, боїшся. Тож люди кажуть без води, то без біди, а з водою – то з бідою, – випалила, як одне слово, і швиденько пішла до колодязя. Та хлопець не рушив з місця і дочекався поки Тетяна повернеться.
– Красуне, дай води напитися, так втомився, два дні в дорозі, – звернувся до дівчини.
– Пий, хіба мені води шкода… А ти де в наших краях взявся? Може до дівчини приїхав? – голосно засміялася Тетяна.
– Та я до баби Одарки та діда Степана приїхав. На околиці живуть. Хіба ти їх не знаєш? – сказав юнак.
– Та я знаю. От тільки не відала, що в них такий онук гарний…
Мати гукнула: «Тетяно, неси воду. Чого теревені розводиш?» Дівчина взяла відро, та хлопець запропонував: «Давай допоможу» і поніс воду до двору. Дівчина взяла сапу, пішла на город, а хлопець не йшов з думки.
Як тільки почало сутеніти, побігла до подруги, ділитися новиною. Ще з порога вигукнула: «Світлано, в село хлопець приїхав, я вже його бачила і твердо вирішила, буде мій».
– Та ти що говориш, ти ж засватана, весілля скоро, – мовила подруга.
– А мені байдуже, – відповіла Тетяна. – Давай пройдемося попід хатою баби Одарки, я ж тобі не сказала, до неї він приїхав. Може вийде з хати, то й ти на нього подивишся.
В хаті баби Одарки було темно і Тетяна мовила: «Може вже поїхав додому. Та не міг він так скоро зникнути».
Від ставка, що виднівся неподалік відділялася постать. То був він. Першою обізвалася Тетяна:
– Ми прийшли до тебе в гості. Ти ж не сказав, коли ми зустрілися, як тебе звати. Мене звуть Тетяна, а це моя подруга Світлана.
– А мене звати Руслан, – сказав і засоромився.
– Ім’я в тебе гарне і сам нівроку. Може на прогулянку запросиш. Тільки вибач, що самі напросилися, – вела розмову Тетяна. Світлана мовчала. Їй соромно було за подругу.
– Дівчата, вибачте, та мені потрібно відпочити, – відмахнувся Руслан, і пішов стежкою до хати.
– А ти виходь завтра ввечері до ставка, я прийду, – сказала Тетяна.
Наступного дня ледве дочекалася вечора. Прийшла на зустріч. Не вірила, що прийде, та він її чекав. Вже й ніч оповила землю, а вони все розмовляли. Руслан розповів, що живе в місті, закінчив технікум, армію відслужив.
– А дівчину ти маєш, – спитала Тетяна. Він промовчав, ніби не почув її запитання.
– А я скоро заміж виходжу. Кажу тобі правду, чи може не віриш?
Руслан не розумів, жартує вона чи правду каже. Та й не надавав її словам значення. Він пригортав дівчину до себе, а вона щебетала.
Вони почали зустрічатися. Руслану подобалася її настирність, її жарти. Йому здавалося, що вони знайомі цілу вічність. Зустрічі з Русланом відтіснили її думки про нареченого, якому подавала рушники. Думала, що Руслан – її доля. Мріяла, як буде жити з ним у місті, як будуть заздрити її подруги. Не знала дівчина про те, що її рожеві мрії ніколи не здійсняться…
Наречений був на заробітках, заробляв гроші на весілля. Думала, напише Сергію, що знайшла хлопця, якого покохала на все життя, та ніяк не наважувалася. А Руслан не їхав додому. Відчувала, що через неї. А коли зрозуміла що при надії, поділилась новиною з Русланом.
– Тетяно, рідна моя. Я ж тебе покохав одразу, як тільки зустрів. Дитина нас поєднає ще більше, – сказав якось холодно.
Батьки сварили Тетяну, та їй було байдуже. Просила, щоб не втручалися в її життя. Руслан перейшов до неї жити. Вона не раз просила.
– Давай переїдемо до твоїх батьків, весілля відгуляємо, щоб усе було як у людей.
Руслан сердився: “Хіба тобі зі мною погано? Я ж казав, що загубив паспорт, вироблю новий і тоді видно буде». «Русланчику мені добре з тобою та мати щодня сварить, та й перед людьми сором. Незаконний ти мені чоловік ні перед людьми ні перед богом”.
Пробувала підійти з іншого боку. Питала, чому не спішить з одруженням, додому не навідується та Руслан або відмовчувався, або сердився: «Не чіпай мене».
Росла донечка, несміливо ступила перший крок, вимовила перше слово. Радості не було меж. Руслан пригортав донечку та був скупий на слова.
Того дня неспокійно було на душі у Тетяни. Робота до рук не йшла. Десь після обіду біля подвір’я зупинилася машина. З неї вийшла молода жінка з хлопчиком і попрямувала до двору. Руслан побачив її і злякався. З хати вийшла Тетяна з донечкою на руках, нагодилася мати.
Жінка привіталася, підійшла до Руслана, взяла його за руки: «Русланчику, їдемо додому, я так за тобою скучила. Артемко кличе тата щодня. Я тобі пробачу зpаду, забуду. Всяке буває в житті. Ти ж мій коханий, єдиний.» Вона припала до нього і плакала. Руслан відсторонив дружину, підняв на руки сина, усміхнувся.
– Синочку, як я за тобою скучив. Рідненький мій, я завжди буду з тобою, – він звернувся до дружини. – Віто, почекай мене в машині, я зараз зберуся.
Він швидко зібрав речі і вийшов з хати. Ступив крок до Тетяни з донечкою, хотів попрощатися та передумав. Машина від’їхала і мати зчинила лемент:
– Я ж тобі казала, що він жити з тобою не буде. Не хотів весілля, бо ж у нього сім’я, а ти вуха розвісила, Сергія покинула, дитину нагуляла.
Тетяна мовчала, та що вже було казати. Перед очима промайнули прожиті з Русланом два роки. Зрозуміла, він її обманув. А вона хіба щось про нього знала. Вона ж сама топтала до нього стежку. Зpадила Сергія. Це їй гріх за легковажність.
Згадала Тетяна розмову з Сергієм.
– Тетяно, отямся. Ти ж будеш жаліти , що так робиш та потім нічого не повернеш.
Тоді вона не хотіла чути тих слів, а тепер зрозуміла: він казав правду. Сама залишилась з донечкою. І Сергія вже не повернеш.
А Руслан ніколи не говорив таких ніжних слів донечці, як сину. Він був для нього рідніший. Так було важко. Вона не засуджувала Руслана, вона тільки думала, як житиме без нього.
Заплакала дитина. Взяла на руки, поцілувала, заспокоїла.
З того часу чекала, що приїде Руслан до донечки, до неї, та марно. Забув до них дорогу. Та й чи по-справжньому кохав, коли втік? А вона не боролася за нього. В неї теж дитина, як і в його дружини. Не раз думала, якби затримала, може б залишився з нею. А донечка так була схожа на Руслана. Така ж посмішка, його очі. Він залишив їй частиночку себе. А тому кохання в її серці не згасне, не повинно згаснути.
Автор – Валентина ПАВЛУШКО.
Фото – pixabay.
За матеріалами – Українське слово.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
