Добра й привітна бабуся Калерія походила не із дворян, але батьки її, без сумніву, були людьми дуже заможними.
За розповідями, їхні володіння займали чи не всю нинішню вулицю, що межує з міською лікарнею. На цій вулиці до кінця свого життя й жила старенька у великому просторому будинку на гарному високому місці. Його до революції збудували батьки, і був він останнім уламком їхніх володінь. Кімнатами цього будинку було дуже цікаво ходити. Вони теж були, наче скалка, від неймовірно давнього, архаїчного світу. Навіть пахло тут старовиною.
Запаху цього оповісти не можна. Можливо, він трохи схожий на церковний, бо чималий куток вітальні займав великий іконостас, де таємниче виблискували у тремтливому полум’ї лампад святі образи. І, здається, завжди до цього запаху домішувався аромат свіжих яблук. Старовинна ширма відгороджувала спальний куток, який за елегантністю мав би іменуватися будуаром.
За матеріалами – “Є”.
Сама господарка не позбулася панських звичок, тримала хатню робітницю, а простіше – прислугу, самотню жінку Шурочку. Колись, казали, була та навіть завідуючою дитсадком, але чомусь власного даху над головою так і не надбала. Тепер, як дитину, годувала свою господарку, жила у неї й з великою любов’ю доглядала за квітами. Прожила бабуся Калерія чи не дев’ять десятків років й тихо, по-християнськи відійшла до Господа, але заповіла, щоб на місці її спочинку оркестр зіграв відому скорботну мелодію Шопена. Її обійстя донька продала людям небідним із нинішніх. І тепер дім, якому більше ста років, пишається великими євровікнами, перед якими у штучному ставочку-калюжці плаває зелена пластмасова жабка, а лівіше – стилізований український тин із горщиками й розпряжений віз.
Шурочка пережила свою хазяйку, але опинилася на вулиці. У міськвиконкомі вона сказала просто: «Усе життя людям прислуговувала, а що тепер?». Її поселили у старенькому дерев’яному будинку в центрі міста. Коли гріло сонечко, маленька тиха бабуся гуляла затишним сквером, сиділа на лаві й дивилася, як визирають з травички весняні жовті пшінки, відчувала тонкі пахощі фіалок, проводжала поглядом червоно-багряне осіннє листя, мов свої довгі прожиті літа. У її скромній старечій кімнатці сяяв золотом образ Божої Матері. Це був щедрий християнський дарунок Калерії. Перед ним бабуся клала поклони Спасителю, з яким вже готувалася до зустрічі у Вічності. Та й цей святий образ у неї видурили:
– Бабусю, продайте ікону, ми добре заплатимо!
– Ні, не продається, синочки, Матір Божа… Та я вам її подарую. Тільки дайте й мені навзамін святий образ.
Хлопці були безмежно раді від такого вигідного ґешефту. Чи замислювалися вони, що у бабусі й на хліб грошенят малувато? Підсунули їй дешевеньку ікону у облямуванні з алюмінієвої фольги. Але вона так само щиро, до останнього подиху молилася над тим образом, бо ВІРУВАЛА ІСТИННО! Взимку з усіх щілин благенької будівлі по-вовчому заповзав холод. Бабуся Шура його вже майже не відчувала й казала сусідці:
– Подивись, Наталонько, чи горить у грубі полінце, бо й не помічу, як до стінки примерзну!
Сусіди приносили їй поїсти, та вона мало до чого торкалася. Підносила шматок хліба чи юшку у мисці до чималої нірки у кутку й гукала:
– Їжте, мої «дітки», їжте!
Прудкі «дітки» у сірих кожушках обліплювали їжу й ніскільки бабусі не боялися, мало не у вічі хитро зазирали. Годувала своїх «діток» доти, поки не відлетіла її натомлена й змучена душа…
Автор – Сергій ГОРБЕН.
Фото pixabay.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
