Аліна сиділа на кухні своєї нової квартири, розглядаючи старі фотографії. Сім років шлюбу вмістилися в один невеликий альбом. Ось їхнє весілля з Олександром – щасливі, молоді, сповнені надій.
А ось їхня перша спільна відпустка, де вони вперше мали серйозне непорозуміння через те, що Тамара Сергіївна наполягла на своїй присутності.
Аліна пам’ятала той день, ніби це було вчора. Олександр тоді довго вибачався, пояснював, що мама хвилюється, що їй самотньо. Аліна, звісно, пробачила – у молодості вона вірила, що з часом усе налагодиться. Але час показав протилежне.
Тамара Сергіївна з’являлася в їхньому домі майже щодня. Приходила без попередження, відкривала двері своїм ключем, який Олександр дав їй «на всяк випадок».
Свекруха завжди знаходила, до чого причепитися: то обід несмачний, то в квартирі пил, то Аліна надто пізно повертається з роботи.
— Сашко, ти тільки подивися, котра година, а твоя дружина досі на роботі! — лунало з кухні її незадоволене бурчання. — У мої часи жінки встигали і працювати, і про родину дбати!
Олександр зазвичай відмовчувався або переводив розмову на іншу тему. Аліна ж, зціпивши зуби, терпіла. Вона з дитинства звикла справлятися з усім сама.
Бабуся, царство їй небесне, завжди казала: «Аліно, головне – мати свій куточок і роботу. Тоді ніхто не зможе тобою керувати».
Тепер, сидячи у квартирі, що залишилася їй від бабусі, Аліна розуміла всю мудрість цих слів. Сім років вона намагалася стати «ідеальною дружиною» за мірками Тамари Сергіївни.
Сім років старалася догодити, промовчати, не звертати уваги на її нескінченні кпини і відверті образи.
Дзвінок у двері повернув її з роздумів. На порозі стояла Тамара Сергіївна – пряма, владна, зі зверхнім виразом обличчя.
— Що ти влаштовуєш, дівчинко? — свекруха безцеремонно пройшла в коридор. — Сашко собі місця не знаходить, а ти тут відпочиваєш, ніби й не трапилось нічого.
Аліна мовчки спостерігала, як та оглядає квартиру критичним поглядом.
— Ремонт треба було б зробити, шпалери зовсім вицвіли, — зауважила свекруха. — Якби ти тоді погодилася допомогти з ремонтом моєї дачі, я б і тобі допомогла. А ти все про себе думаєш.
Аліна згадала той день. Тамара Сергіївна прийшла з «геніальною ідеєю» – продати бабусину квартиру і вкласти гроші у ремонт дачі. Мовляв, літом усі разом відпочиватимуть, а згодом і дітей роститимуть там.
— Тамаро Сергіївно, — Аліна намагалася говорити спокійно, — навіщо ви прийшли?
— Як навіщо? Повернути тебе додому, звісно! — свекруха вмостилася на краєчок кухонного стільця. — Що люди скажуть? Син мій місця собі не знаходить, а ти тут, у своїй нірці, ховаєшся.
— А що Олександр? — Аліна не втрималася. — Сам чому не прийшов?
Тамара Сергіївна відмахнулася:
— У нього робота, йому ніколи через твої оці березневі примхи містом бігати. Збирайся, годі влаштовувати концерти.
Аліна відчула, як усередині піднімається хвиля обурення. Сім років такого ставлення – і жодного разу Олександр не заступився за дружину. Завжди мовчав, ховався у тіні, аби не засмутити маму.
— Ні, — твердо сказала Аліна. — Я нікуди не піду. Досить.
Лице Тамари Сергіївни змінилося:
— Що означає «не піду»? А як же сім’я? Як же Сашко? Ти про нього подумала? Дівчино, ти йдеш, часи “хочу, не хочу” скінчились. як тільки обручку на пальця одягла.
— А він про мене подумав? — вперше за довгий час Аліна підвищила голос. — Коли ви приходили без попередження і критикували кожен мій крок? Коли виливали мої страви у вбиральню? Коли викидали мої речі, бо вони вам не подобалися?
— Я ж просто намагалась допомогти! — сказала спокійно. — Ти була така недосвідчена, тебе треба було навчити вести господарство, бути гарною дружиною.
— Навчити? — Аліна гірко всміхнулася. — Ви не навчали, ви намагалися мене переробити під себе. Але більше я цього не дозволю.
Телефон завібрував у кишені. На екрані висвітилося ім’я Олександра. Тамара Сергіївна самовдоволено спостерігала за реакцією Аліни.
— Бери слухавку, — сказала свекруха. — Сашко все зрозуміє, все пробачить. Повернешся додому – і заживемо, як раніше.
Телефон продовжував вібрувати. Аліна дивилася на екран і думала про те, як змінилося її життя за останні тижні. Вперше за довгий час вона почувалася спокійно у власному домі, могла займатися улюбленою роботою, не слухаючи постійних докорів. Невже вона справді готова знову повернутися у ту золоту клітку?
— Не береш слухавку? — прищурилася Тамара Сергіївна. — Значить, і справді вирішила.
Аліна мовчки прибрала телефон у кишеню. За останні дні Олександр дзвонив кілька разів, надсилав повідомлення з проханнями зустрітися.
Але щоразу, читаючи їх, Аліна відчувала фальш. Здавалося, ніби не він писав, а друкував текст під чиїмось пильним наглядом.
— Тамаро Сергіївно, — спокійно промовила Аліна, — я справді все вирішила. І справа не в тому, що я не люблю Олександра. Просто я більше не хочу жити в атмосфері постійного контролю і кпинів.
— Як ти смієш таке говорити?! — очі свекрухи блиснули гнівом.
— Сім років я намагалася відповідати вашим стандартам. Сім років сподівалася, що ваш син нарешті стане не маминим хлопчиком, а чоловіком. Але цього не сталося.
У квартирі запала важка тиша.
— Що ж, я тебе попередила, — кинула Тамара Сергіївна. — Не говори потім, що не знала.
Вона вийшла, грюкнувши дверима.
Аліна залишилася стояти біля вікна. Тиша, яку вона так довго чекала, нарешті настала.
Вона усміхнулася.
Її життя тільки починалося. Отут у невеликій квартирці зі старими вицвілими шпалерами з килимами на стіні, що пам’ятали її геть малу. Отут вона нарешті зрозуміла, що мала все для щастя завжди, але чомусь не розуміла того.
Що ж, інколи треба пройти випробування, обійти печалями увесь світ, аби зрозуміти – найкраще там, де ти відчуваєш себе собою, де вільно дихаєш, де у голові мрії і плани, а у вухах щебіт птахів.
І хай це не замок омріяного принца, а старенька бабусина квартира. Щастя, воно не у стінах і грошах, щастя. воно в душі.
Головна картинка ілюстративна.
