Селом зараз лиш мою доньку обговорюють. Виходжу із дому і прямо чую, як за спиною шушукають кумасі. А мені що? Йду гордо голову підійнявши, ще й вітаюсь голосно, аби не думали, що я чогось там знітилась.
А те що донька моя так вчинила… то я перша її підтримала. А що, вона моєї долі повторити? Оце вже точно ні.
Моя донька вдовою залишилась у двадцять п’ять років. Ромки не стало дуже несподівано, скільки планів мали на спільне майбутнє, так гарно жили. А тут таке. Залишилась Руслана моя сама із двома малими діточками.
Свого часу і у мене так було. Батько Руслани покинув цей світ коли їй і року не було, а старшому сину лиш три виповнилось.
Я свого чоловіка дуже кохала і ще коли прощалась із ним собі пообіцяла, що ніколи не зраджу його пам’яті і заміж більше не вийду.
Та й свекруха і мама мене підтримували у такому рішенні. Мовляв, чужий дядько ніколи не стане татом рідним для моїх діток. Тож я так усе життя сама і тягнулась. Мені було важко неймовірно, зізнаюсь. Я завжди красунею була, тож і залицяльників мала хороших, от тільки я собі не дозволяла і подумати про те, щоб заміж вдруге вийти. Поставила хрест на собі і думала і жила лиш дітьми.
А діти що? Виросли, світом розлетілись. Донька он, узагалі на другий кінець країни виїхала, а син? Він за жінкою пішов. Я його не осуджую, не втручаюсь. У нього своя сім’я. Привітає на свята то й добре. Головне, аби все в нього добре було.
Так от. Овдовіла моя доня три роки тому. Я її кликала до себе переїхати, але вона ж не погодилась. Каже, що там у них квартира своя, там вона господиня і не хотілось їй із міста в село повертатись. Я її розуміла, лиш їздила допомагати коли вона про те просила.
А тут вона мені зателефонувала із новиною радісною – заміж виходить. Мовляв, зустрічається уже три місяці із дуже хорошим хлопцем, він їй зробив пропозицію. Хоче аби вона переїхала до нього, аби жили сім’єю. От тільки є одне велике “але”. Новий наречений не знайшов спільної мови із дітками Руслани моєї. Він з усіх сил намагався, з подарунками приходив. Менша ще більш-менш, а от онук мій старший прямо геть не сприймає його. Замикається в кімнаті, або щось неприємне робить, аби скоріше той пішов.
Руслана моя розгубилась і не знала що робити. Вона дуже хороша мама, діток своїх любить і вирішила, що напевне, не буде сім’ю створювати, як такі справи. Так і сказала мені, що, мабуть, у неї доля моя повториться.
Я від тих слів, аж підскочила. Чого-чого, а такого я своїй дитині не бажала. Рішення саме-собою прийшло. Кажу, що онуки у мене житимуть, як така справа. Вона приїздитиме, або до себе їх на час забиратиме, але заміж хай виходить. Нема чого вік самій вікувати.
Оце, на початку літа приїхали мої онуки д мене. Меншу я в садок воджу, а старший у другий клас піде, я вже документи подала. Русланка заміж таки вийшла і зараз вони ремонт у своїй квартирі роблять. Нещодавно дитячу мені показала, то Антон там справжній палац для малих зробив. Думаю, будуть раді туди їхати.
От тепер люди мають про що теревенити мені поза плечі. Дехто в очі каже, що донька моя вчинила дуже негідно і що так не можна. Прямо так і кажуть, що зозулі лиш на таке йдуть.
А я на те уваги не звертаю, знаю, що згодом у них все владнається і малі поїдуть до мами і тата нового жити.
Життя швидкоплинне, не зоглянемось, як вони виростуть і свою долю влаштовуватимуть. Я вже сама вік звікувала і що моя дитина повинна була б теж?
Не у всіх виходить жити правильно і по написаному. Доля непередбачувана і не можна всіх під одну лінійку міряти.
А тепер скажіть, хіба ж ми із донькою не праві?
Орися Ч.
28,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
