У єдиному на все село магазині невелика черга.
Люди купували нехитрі товари першої необхідності: мило, сірники, хліб, цукор, олію. Дехто балував себе коробочкою консервів чи мазаними пряниками. А кому вже купувати смаколики? Гай-гай, лишень пенсіонери в селі і залишилися. Вже он і школу закрили, бо дітей ледве на один клас вистачає. Возять їх у сусіднє село за дванадцять кілометрів.
Лише один чоловік із черги купував нетипові для села продукти: мелену чорну каву та добру жменю дорогих шоколадних цукерок. «А що, Сергію Павловичу, знову гостей чекаєте?» – весело підморгнула оком дебела продавчиня. «Так, Валерка Проскуренко, той, що в науково-дослідному працює, на вихідні до батьків їде. Обіцяв зайти», – тихо відповів чоловік. «Інтелігент», – шепотіли в черзі. А цей давно вже немолодий чоловік і справді вирізнявся серед своїх односельців: акуратно виголений, у старенькому, але чистому костюмі, блакитній сорочці, у начищених черевиках. А скільки світлої доброти в його очах!
За матеріалами – “Є”.
Інтелігентом Сергія Павловича прозвали на селі неспроста. Завжди мав охайний вигляд, ввічливо спілкувався з людьми. Ніхто й ніколи не бачив Сергія Павловича розлюченим чи, боронь Боже, напідпитку. Ніхто й ніколи не чув від нього грубого слова.
З’явився Інтелігент у селі давно, може, років із сорок тому. Його, молодого, освіченого, після закінчення інституту направили у їхню школу викладати географію та біологію. Сергій був сиротою, це всі знали напевне, але що конкретно трапилося з його батьками – достеменно не знав ніхто. Молодий учитель незабаром одружився з простакуватою та дуже бідовою дівчиною Оленою, що торгувала в сільмазі. Що їх, таких різних, змогло зблизити – один лише Бог відає. Та спокійний, сором’язливий юнак не міг жити без карих очей Олени, що так і пускали бісики, без її дзвінкого заливистого сміху та стрункого стану.
Батьки Олени швиденько звели молодятам окремий будиночок. Без міських зручностей, звісно ж, але свій, затишний. Так і зажили.
Сергію Павловичу місцеві жителі відразу ж дали влучне прізвисько. І не лише за зовнішній вигляд, а й за звичку красиво і літературно говорити. Він міг підтримати розмову на будь-яку тему. А дітвора як його любила! Обліплять, як курчатка квочку, зазирають у лагідні очі учителя і засипають сотнями запитань: «Як? Чому? Де? Коли?» І на всі запитання Сергій Павлович знав, що відповісти. Слухають, аж роти пороззявляють. Молодий учитель став найактивнішим читачем в бібліотеці, постійно дописував у районну газету. Та найдивнішим було те, що він десь аж із міста привозив каву і пригощав тим раніше небаченим гарячим запашним напоєм усіх, хто заходив до нього погостювати.
«Інтелігент, – часто шепотіли йому в спину. – І що йому тут робити? Така голова! Такий розум! Йому б у столицю. Міг би стати професором, ученим, а тут – простий сільський учитель. Були б у нього батьки – точно витягли б його звідси, знайшли б йому достойну пару, таку ж вчену, як і сам. Дивак, та й годі!» Ех, люди, люди… І як вони не розуміли, що його світ, його життя тут, у селі, де у нього багато друзів, учнів, де його шанують і поважають, де поряд його підтримка, опора і надія – вірна дружина, янгол-охоронець.
Хоча до сільського життя Сергій Павлович так і не зміг пристосуватись: вести господарство він не вмів. Але метка Оленка з усім справлялась сама: і попорає, і їсти наварить, і поприбирає, і город обробить, і тинок підлатає, як треба. Та й батьки Олени допомагали молодим, чим могли. Сергій був вдячний дружині за домашні клопоти і щовечора варив їй запашну каву.
Отак спокійно, розмірено подружжя і жило. Тільки Бог чомусь не давав їм діток. Та вони намагалися не звертати на це уваги, і жили одне для одного на світлу заздрість односельцям. Час спливав, як вода: рік за роком, крок за кроком – от уже і не одне десятиліття минуло. Сергій та Олена поховали Олениних батьків. Та вже й їхні скроні почала вкривати перша паморозь сивини. А вони продовжували щебетати одне до одного, як солов’ї в гаю, долаючи разом усі життєві негаразди. Люди не могли надивуватись їхньому вірному і палкому почуттю, яке вони зуміли пронести через роки. Уже й на пенсію повиходили обоє. Тільки б жити і життю тихенько радіти, зустрічати спокійно старість.
Але біда раптом накрила Сергія Павловича – не стало його Оленки-щебетушки, відійшла берегиня його домашнього вогнища. Недуга підкралася непомітно і за короткий час забрала красиву життєлюбну жінку. Сергій плакав безпорадно, як дитина: як він далі без неї житиме? Сусіди та добрі люди допомогли організувати все, а він все плакав, плакав, плакав…
Відтоді Сергій Павлович дуже подався. Постать його згорбилася, плечі опустилися, кутики рота поповзли вниз. Лише добра наївність в очах залишилася. Він не знав що робити з господарством, як впоратися з городиною. Худобину роздав у добрі руки, залишивши собі руденького котика та з десяток курей. Город допомагали доводити до діла чи не всім селом. А він тільки дякував усім та витирав крадькома сльози. І щоденно ходив до своєї любої Олени. Сидів, перебирав кволою рукою пластикові квіти на вінках та розповідав їй усе, що відбувалося в його одинокому житті зі святою вірою в серці, що вона його чує…
З часом Інтелігент навчився якось давати собі раду: зготувати сяку-таку їжу, навести лад у хаті і на подвір’ї. Звичці носити випраний та акуратно випрасуваний старенький костюм не зраджував. Нерідко до нього в гості заходили колишні учні, яким він проклав знаннями дорогу у широкий світ, сусіди, щоб чимось допомогти, і всіх він пригощав незмінною чорною кавою з шоколадними цукерками.
Автор – Ольга ПРАВДИВЕЦЬ.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
