Ми з Уляною маємо невелику різницю у віці, лиш два роки. Мама ніколи нам не говорила, що хтось старший і треба слухатися, ми були наче однолітки.
Я любила сестру, а вона мене і я думала, що це має тривати завжди, але де я думала, що сестра практично зникне з нашого життя на довгі роки і через силу писатиме і телефонуватиме?
Причини такої поведінки вона не говорила, а мама й не питала.
– Не хоче Уляна приїжджати, то й хай. То інший кінець країни, поки приїде, то вже й їхати треба, а там море, то колись нас запросить і ми поїдемо всі.
Але ні вона не запрошувала, ні у нас часу не було туди їхати. У всіх свої клопоти і отак найближча людина стала дуже далека.
По приїзді до нас почали відкриватися всі сімейні таємниці Уляни. Як виявилося, вона мала все четвертого чоловіка, який їй був ще не офіційно чоловік.
– Ти не дивився на мене такими круглими очима, – каже вона мені, – Я не хотіла вам говорити, бо ви б ось так відреагували і бозна-що про мене думали. А я просто хочу бути щасливою хіба я винна, що чоловіки мені трапляються такі?
Я головою покивала, бо, що ж я можу про стосунки знати, якщо мій хлопець і став моїм чоловіком? Живемо ми не завжди добре, то хіба мені повчати когось, що має три чоловіки?
Діти мови не знали та й сама Уляна з трудом пригадувала нашу говірку. Але найбільше мене дратував її новий кавалер, який був за неї молодший на п’ять років і мало не на задніх лапках перед нею стояв.
– Ого, – кажу я їй, – Ти якась принцеса, що він до тебе так ставиться?
– Бо любить мене дуже, – гордо каже Уляна, – Бо я жінка, на відміну від тебе.
Це вона натякає на те, що у мене вже сивина крізь фарбу пробивається, а я все ніяк не замалюю. Та й багато що я вже не роблю ні для чоловіка, ні для себе.
Не знаю, може то я просто така затуркана, але таке обожнювання Артема вже було дуже театральне… Але хіба мені з ним жити?
Минав час, але рицар Артем все ніяк не знаходив роботу, а я сестрі в очі сказала, що світло і газ я за неї платити не буду, бо в мене таке враження, що вони той газ підкручують, бо їм вічно холодно, навіть влітку вклювали!
І ось дилема – Артем і далі сюсюкає до Уляни, але ж хіба то замінить принесену додому зарплату та смачну вечерю для родини?
Не знаю скільки вона до того з ним крутила, але з нами вже пів року чоловік ніде не працює, бо він, бачте, гравець на фoндовій біржі.
Аж бачу, її вже теж цікавить не квіточка з поля, а дорога кава зранку.
– Уляно, – кажу я їй, – за кого ти тримаєшся? Та ж чоловік має утримувати родину, а не лише твою спідницю.
– Що ти знаєш… Просто він такий є, він не може тут заробити.
– А де ж він зможе? Я попрошу чоловіка, то він десь йому на будові знайде роботу.
– Та ні, Артем там просто не зможе. Він до цього у нашої підприємиці працював і добре йому там жилося, а тоді він зустрів мене…
Я собі уявила, що чоловік поміняв шило на мило і тепер ще й в чужому краю. Шкода таки хлопа…
– Сестро, – кажу я їй, – То ти в вашій родині працюєш? Скажи мені правду, ми ж не чужі?
– Я, – зізналася вона.
– Ну, як ти, то й тут шукай роботу, як вже на те пішло.
– А ти не будеш мамі нічого розказувати?
– Сестро, та вона сама хіба не бачить? Раз ти такого хочеш, то хто тобі що порадить?
Отак сестра працює в місті та підшукує для них квартиру. Нам з мамою це дивно, але раз вона сама так хоче жити, то ми лиш маємо її підтримати.
Фото Ярослава Романюка.
