Ще на дев’ятий день, як обід по свекрусі справляла, то ловила на собі якісь дивні погляди запрошених. Хто дивився і головою хитав, хто при погляді на мене зітхав гірко. Лиш коли ми вийшли із кафе, підійшов староста і сказав з жалем: “Ти, напевне, нічого й не знаєш, так?”.
Свою не любов до мене – своєї невістки, моя свекруха пронесла через усе життя. Та хіба я знала, що вона і з того світу буде мене діставати і я не матиму спокою від її рішень.
Ми із Русланом одружились, як були ще молодими. Моя сім’я з Чорнобиля. Приїхали до столиці, жили у гуртожитку. Нічого свого не мали, кімната і та державою надана.
Я в інституті із Русланом познайомилась. Напевне, тим і прекрасна молодість і кохання, бо ж не бачить та пора ні перепон, ні перешкод. Для мого нареченого те, що я без приданого, без дому рідного, нічого не означало.
Ми оселились у домі його бабусі і вже за рік Руслан і батьків моїх туди забрав, адже гуртожиток був не придатний для життя і кращого нічого їм не світило найближчим часом.
Бабуся Руслана дуже гарно до нас ставилась. Свого часу, ще як дитиною була, її сім’я також без нічого залишилась.
— Все буде, донечко. Бачиш, ось і ми дім собі збудували і у вас усе буде. Час потрібен. Головне руки не опускати.
Та от, якщо бабуся мого чоловіка нам у всьому допомагала і опікала, то моя свекруха з першого ж дня мене не злюбила. Ще більше нелюбові, якщо те можливо узагалі, додалось тим, що Руслан, її єдиний син, пішов не за нею, а за мною:
— Проміняв, маму рідну проміняв, – аж ногами тупотіла свекруха.
За роки спільного життя я зі свекрухою спілкувалась мало. Руслан був гарним сином їздив до матері, допомагав у всьому. На перший же поклик він прилітав, а як сам не міг, так кликав до матері кого із своїх друзів. Галина Яківна увагою і опікою обділена не була.
А потім мого Руслана не стало. За якісь три дні раптова недуга забрала його у кращий світ. Десять років минуло, а я й досі оговтатись не можу.
Дім у якому ми жили був на чоловікові, тож успадкували ми його на трьох: я, свекруха моя і наша доня. Могла Галина Яківна нам свою частку відписати, та не стала.
— І так мамина хата вважай вашою стала, – говорила невдоволено.
Так ще сім років минуло, аж тут свекруха моя злягла. Я найняла жінку яка її доглядала, ми із донькою і зятем їздили до неї раз на три дні. Прали, прибирали, наводили лад на подвір’ї. Мені здавалось що недуга змінила свекруху, вона пом’якшала, стала добрішою. Але я гірко помилялась.
Я ще на поминках по свекрусі побачила, що люди дивляться на мене якось так, із жалем. Ловила ті погляди і зрозуміти не могла: до чого б то? А вже коли відбули обід і вийшли з кафе підійшов до нас староста села:
— Ти ж нічого не знаєш, так? – поглянув із жалем, – Скажу тобі я, бо ситуація неприємна, – Усе що мала Галина Яківна ще за життя на сина свого брата переписала. Скажу, що зробила це рік тому, уже коли була лежача.
Тобто, я доглядала свекруху, замінювала простирадла і підгузки, а вона дивлячись мені в очі, посміхаючись, от так вчинила? А може тому і подобріла, що зверхність свою відчувала? Раділа, що от так я біля неї ходжу, а вона мені нічого не залишить.
Я замкнула ту хату, лишила ключі голові, лиш фото чоловіка у молодості собі узяла, та й усе на тому. Телефонував мені на днях і двоюрідний брат мого чоловіка покійного:
— Ти ж знаєш, що тепер і я співвласник вашого дому? У мене син студент. Я виділю свою частину, він там жити буде із дружиною.
Не мала я спокою від свекрухи за її життя, не маю і після того, як її не стало. А чим таке заслужила? Але, я то таке, а донька моя? Знала ж Галина Яківна, що та живе зі мною, тут правнуки її ростуть.
Чому ж така абсолютна нелюбов? Чим ми її заслужили?
Головна картинка ілюстративна.