Хоч мама мені й розказувала про ситуацію з братом, але я не вірила, що все настільки серйозно.
Знаючи Зенка я цілком допускала, що він просто забув, що він вже не маленький у мами, а живе з жінкою і дітьми на її утриманню вже який місяць.
Зі мною теж таке траплялося, що наче ситуація однозначна, але як почнеш її розглядати з усіх сторін, то й розумієш, що тут не права. Ось так я собі думала, що приїду до брата та все йому розтовкмачу і він зрозуміє, що був не правий, перепросить маму і буде геть по-іншому ставитися до неї.
Але всі мої мирні думки одразу вивітрилися, коли я зрозуміла, що його діти живуть в моїй кімнаті.
– Що це таке? Хто вам дозволив тут жити?, – спитала я строго не так дітей, як їхню матір.
– А що таке? Кімната пустує, а ми маємо всі тулитися в одній?, – каже мені Аліна.
– То, може, треба було дозволу спитати? Я тут завжди живу, коли приїжджаю до мами, де мені тепер ночувати?
– То з мамою переночуй, яка проблема, – каже вже брат.
– Ні, я буду ночувати в своїй кімнаті, а діти будуть з вами.
Я кинулася наводити лад і вже не дуже звертала увагу, що там Аліна казала братові. Мені захотілося аби вони негайно покинули мій дім, адже батько залишив мені дім в селі, а братові квартиру в місті. чому вони приїхали в село – не кажуть, але тут на моєму права свої встановлюють.
Ще й мама працює на роботі та всі гроші на них витрачає, бо вони поки не знайшли роботу і не планують.
Пішла я мамі допомагати з вечерею та й говоримо що та як. А далі покликали всіх за стіл, то дітям були оладки, а нам картопля смажена з огірками.
– А не можна якось урізноманітнити меню, я взагалі-то м’яса хочу, – почав брат.
– Можна, заробиш на м’ясо і буде тобі жінка готувати, – кажу я йому.
– А ти б помовчала, я з мамою говорю.
– Брате, ти в моїй хаті і не думай таким тоном зі мною говорити. Минулися часи, коли ти в мене цукерки забирав. Хочете тут жити, то допомагайте, а не робіть з нас служниць.
Ті з-за столу та геть з кухні, а ми поїли та й до хати вже вкладатися спати. А Зенко і Аліна й далі не можуть заспокоїтися, все один одному згадують то море, то процедури, що грошей нема, а там ми вже й почули, чому вони прийшли в село – здають татову квартиру, бо мають купу позик віддати.
На ранок вони поїхали геть, хоч я нічого не казала про те, щоб вони вибиралися, але вони самі так зробили.
Мені не шкода хати, хай живуть, але й хай розуміють, що вони не маленькі, а мають своїх дітей і самі мають на них працювати, а не моя мама. Сподіваюся, якось до них дійде, що вони не праві, бо поки до мами не телефонує Зенко і мама тому переживає, що її синочок на неї образився.
А хіба можна було вчинити в цій ситуації по-іншому? Що б ви на це сказали?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
