fbpx
Історії з життя
Що це? – запитала Алла Миколаївна узявши светр, який щойно приміряв її син, двома пальцями, – Олена купила?, – запитала хоч і точно знала що саме невістка придбала його, – Воно і видно. Дай якийсь пакет, щоб я оце викинула, – сказала, хоч светр був прекрасним і дуже личив сину

– Скільки ми житимемо з твоєю мамою? – вкотре запитала Олена свого чоловіка. – Адже ми з тобою вже два роки, як одружені, а так досі і не з’їхали.

– А що не так? – здивувався Діма. – Де ж нам жити? У тебе квартири немає, а винаймати квартиру ми не зможемо. Так і чим мама моя тобі не догодила! І допомагає, і готує.

– Краще жити в житлі, що знімається, ніж з твоєю мамою!

– А може хочеш у селі жити. Кидаємо роботу і їдемо? – з сарказмом зазначив Дмитро.

На ці слова вона нічого не відповіла. Їй стало прикро. Так, вона приїхала із села, там у неї мама. Але вона не винна, що чоловік живе у місті. Може, й поїхала б до мами у село, якби не роботи. А зі свекрухою вже зовсім неможливо стало жити. Це для Діми все нормально, його не виховують, не вказують на помилки, яких і немає зовсім.

Алла Миколаївна багато років тому втратила свого чоловіка, також Діму. Виховувала єдиного сина одна. Тож можна зрозуміти, чому вона з такою ревністю ставилася до дружини сина. Оленка ж дуже поважала маму чоловіка, але стосунки у них не склалися від самого початку.

З перших днів свекруха доводила усім довкола, що саме вона найголовніша жінка у житті сина. Вона краще готує, краще пере, вона прибирає і робить усе для свого єдиного синочка краще, ніж… Ніж та кого він привів у дім. Ніж та, що забирає увагу дитини від неї.

Усі страви, які готувала молода дружина, одразу летіли у смітник. Річ, яку придбала невістка була не хорошою від самого початку. І хай це буде прекрасна ваза, чи светр, який так личив її сину. Все, що приносила у дім Олена було не таким. Свекруха перекладала з місця на місце ці речі двома пальцями і потім довго вимивала руки.

Та що говорити, навіть чай, що робила Олена був не таким. Ті ж дві ложки цукру і той же пакетик із пачки, але не такий.

Олена пішла тихо. Діма не зупиняв і не заперечував. Сказав просто:

— Не прижилась у нас чомусь.

Алла Миколаївна святкувала перемогу. Вона зробить все, аби і друга дружина, яка теж любила її сина, пішла. І третя. Усі вони будуть не такі і кожна матиме вади.

І лиш у вісімдесят, коли її сивий син потрапить до стаціонару, вона усвідомить які вони самотні.

— Немає долі у мого сина, – скаже втираючи сльозу, – Он у друзів його уже й онуки дорослі, а він все сам, та сам. З ким же він залишиться коли мене не стане?

А Олена сидить на лаві перед хатою. Поряд бігає шестеро онуків і син ладнає з чоловіком щось. Вона одночасно співає з найменшим, допомагає старшому і подивляється за іншими онуками. Невістки накривають на стіл, скоро обідатимуть.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page