І Андрій був таким – дуже спокійний, виважений, не шкодував на мене грошей, але було у нього одне «але» – він забував про дні народження. Наприклад, в мого сина день народження і він наче не знав, але все одно каже:
– Вітаю, бажаю щастя.
І все. Ну, щоб купити якийсь подарунок на наступний день, ні, звичайно, Ромчик вже великий, йому чотирнадцять років, але все одно, дитині приємно, коли дарують подарунки. Особливо в цей день.
– Це твоя дитина і у нього є батько, чого ти до мене з мораллю причепилася?
Наче й правда… все ж добре в людині, тільки отака, забудькувата.
Прожила я так з ним чотири роки і за цей час засвоїла, що моя рідня для Андрія не авторитет і він не те, що не хоче з ними бачитися, йому навіть не хочеться з ними родичатися, бо ж я йому хто? Правильно – співмешканка, то чого він буде з якимись людьми ще знайомитися?
Про моє день народження чоловік теж забував, казав, що й так багато грошей на мене тратить, то не планує на день народження щось вишумовувати. Та й я сама винна, бо попередні роки на питання, що мені подарувати, скромно тупила очі і казала:
– Та мені нічого не треба, у мене вже є найкращий подарунок – ти.
Так, я грала роль, але думала, що тоді вона мені принесе купу подарунків, але виявилося, що як не треба, то й не треба – букет квітів і на тому крапка, якщо не забуде.
І отак з кожним роком я почала собі задавати запитання, а що ж я тут роблю, біля цього чоловіка? Йому все одно на мого сина, на мою маму й тата, на моїх подруг, головне, що він приходить в чисту квартиру, де смачно пахне. І все.
Період, коли він ще витрачав гроші на подарунки, пройшов. І тепер я можу розраховувати на взуття, коли докажу, що мені його дійсно треба.
На сина він не витрачає ні копійки, все на мої гроші, бо я його й одягаю і на гуртки відправляю, далі ж треба ще відкладати на вступ, то теж я маю це робити.
Тобто, у мене збоку наче й є якась любов, але її на практиці не дуже й то побачиш.
Ще й син почав говорити, що йому треба більше кишенькових грошей, то я взагалі вже не знаю, як бути. Ну хоч дах над головою і годують.
На носі був мій день народження, сорок сім років, вже вік такий, що ось такі Андрії мені за щастя, дякую Богу, що він у мене є, не романтик, але є.
Звичайно, що ми нікуди не пішли відзначати. А Андрій прийшов з роботи з букетом квітів, поцілував в щоку і сів собі їсти, як завжди, не чекаючи ні на мене, ні на Ромчика, адже я стіл накрила як святковий.
Нарешті в дверях заскреготів замок і на порозі стояв син… з величезним букетом моїх улюблених білих троянд і тортом.
– Мамо, вітаю тебе зі святом! Я тебе дуже люблю!
Я просльозилася… Он на що він просив грошей. Моя люба дитина!
– Дякую, синочку, це найкращий подарунок для мене, – чесно сказала йому я.
На це все Андрій ніяк не відреагував, хоч коридор біля кухні. Наче нічого не сталося, подумаєш, дитина економила на обідах, щоб мамі купити подарунок.
І я так дивилася на той букет і подумала, що у мене ж є чоловік, який мене любить, а я беру й часто сварюся з ним, щоб він з Андрієм лагідно говорив, щоб його поважав… А це Андрій має в нього вчитися і на нього рівнятися!
На наступний день я зібрала речі і пішла геть з сином. Квартиру орендуємо і заживемо надіючись лиш один на одного.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
